1 Розділ — Знахідка Роени

Тільки-но перші промені золотого сонця несміливо виглянули з-за обрію, розганяючи ранковий туман, Роена вже була на ногах. Вона поспішала до лісу, аби зібрати ягоди, поки вони ще вмиті росою та зберігають прохолоду нічного лісу.

Проте ліс мав свої плани. Кущик за кущиком, крок за кроком — і дівчина не зчулася, як опинилася на незнайомій стежці, що пахла вогким мохом та росою. Намагаючись відшукати дорогу додому, вона раптом завмерла: перед нею постала дивна хатина. Вона зовсім не скидалася на чепурні будиночки її рідного селища. Здавалося, сам ліс оберігав цю споруду — густе гілля та дикий виноград обплітали стіни, наче велетенські дбайливі долоні, що колисали будиночок у своїх обіймах.

Роена затамувала подих. Навколо панувала така тиша, що було чути лише стукіт власного серця. Цікавість виявилася сильнішою за страх, і дівчина наважилася підійти ближче. Та ледь вона торкнулася дверей, як позаду пролунав ледь чутний шурхіт тканини, а за ним — різкий шорох стріл у сагайдаку.

Переляканою пташкою Роена пірнула за найближче дерево. Зі свого схову вона встигла лише мигцем побачити постать високого, широкоплечого чоловіка з суворим обличчям. Серце її пішло у п’яти — не озираючись, вона кинулася навтіки.

«Хто цей незнайомець? І чому він ховається в такій глушині?» — ці думки вихором неслися в її голові, але в пам’яті одразу сплив голос матері: «Тримайся подалі від чужих таємниць, доню, бо вони приносять лише біди».

Роена бігла лісовими хащами, аж поки під ногами не з’явилася знайома стежина. Тільки тоді вона зупинилася, важко дихаючи.

Повернулася дівчина до рідного порога з порожнім кошиком, і на душі в неї було ще порожніше. Не тому не принесла вона лісових дарів, що лінувалася — навпаки, вона знайшла найкращі ягоди, солодкі та стиглі. Та коли бігла вона гущавиною, охоплена незрозумілим страхом, ліс ніби почав чіплятися за її спідницю, а коріння підставляло підніжки. Роена спіткнулася, і вся її праця червоними краплями розлетілася в траві, немов розірване намисто.

Але дивний будиночок у «зелених долонях» назавжди залишився в її пам'яті.

Мати, побачивши пустий кошик, вельми розгнівалася: її слова впали на плечі Роени важким камінням. Вигнала вона доньку на город, наказавши працювати до сьомого поту.

Пораючись у чорній землі, Роена з гіркотою згадувала панночок із далеких замків. Вона заздрила красуням шляхетного роду, чиї руки не знали мозолів, а серця — втоми від тяжкої праці. Їхні долоні лишалися білими, мов пелюстки лілей, тоді як Роена змушена була щодня збивати ноги та стирати руки.

У цілому світі їх було лише двоє: мати та вона. Жодної душі рідної більше не лишилося на землі — принаймні так завжди казала матір. Батька свого Роена не пам’ятала, бо ще коли була вона зовсім крихітною, лютий вепр забрав його життя на полюванні.

Єдиною розрадою для дівчини була мрія. Вона чекала, коли їй виповниться вісімнадцять весен, аби вблагати матір відпустити її до великого міста, де доля, можливо, нарешті усміхнеться їй.

Так солодко було Роені марити про золоті шпилі та оксамитові сукні, що вона й не зчулася, як матір знову опинилася поруч. І знову над садком прокотився гнівний голос, картаючи дівчину за недбалість та за те, що думки її витають вище хмар, поки руки залишаються без діла.