4 Розділ — Таємниці прокляття

Як і попереджала служниця, довго блукати не довелося. Спочатку я відчула дивний гул у вухах — низький, неприємний, що наче розливався по всьому тілі. Він посилювався з кожним кроком. А потім, посеред тіней коридору, у місці, де хвилину тому, здавалось, нічого не було, з’явилися ті самі двері.

На вигляд вони були звичайні, майже непомітні, але варто було мені наблизитися — і гул стих. Водночас настала тиша така гнітюча, що не заспокоювала, а давила на груди, стискаючи серце. Я відчула, що зробила крок у щось інше, непривітне, і від цього злегка здригнулася.

Застигла перед дверима. Увесь час, поки шукала їх, була певна, що зроблю це, не озираючись. Але зараз руки тремтіли, а мозок кричав: забирайся звідси. Що ж такого лихого може бути за цими дверима, що жодна інша не витримала цієї таємниці? І чому сам Синя Борода не знає, що приховано всередині, але має ключ?

Чим більше питань з’являлося, тим сильніше мені хотілося увійти. І раптом я наважилась — заплющила очі й дістала ключ. У ту ж мить, коли я вже торкнулася замкової щілини, коридором пролунав вигук. Чоловічий голос наближався, і зрештою я розібрала слова:

— Власто, не треба! Не заходь! Нам не обов’язково одружуватись — ти не мусиш входити у ці двері! Просто повертайся додому, до батька, ніби нічого не сталося. Забудь все, що тут сталось.

Це був Синя Борода. Я озирнулась, але не могла його побачити, хоч чула, що він зовсім поруч.

— Я вас не бачу… — прошепотіла з острахом, що голос його належить примарі. — Хіба ви не поїхали у свою подорож?

— Я повернувся, коли назустріч виїхав гонець із посланням, що справи владналися. І в зворотній дорозі я зрозумів, що не варто було давати тобі ключ. Прошу — не відмикай ті двері!

Я стиснула ключ у долоні й перевела погляд із дверей у темряву коридору, звідки долинав голос.

— Чому я вас не бачу?

— Я поруч, але закляття не дозволяє мені наблизитися до тих дверей і до вас зараз, — пролунало у відповідь. — Ми анулюємо договір, твій батько більше нічого не винен ні мені, ні будь-кому іншому. Прошу тебе: йди на мій голос.

— А якщо це пастка? — вирвалося в мене. — Якщо ви не справжній? Якщо це ігри таємної кімнати?.. Чому ви так боїтеся, щоб я туди увійшла?

— Бо не хочу знову бачити жах і безумство, особливо в твоїх очах, як минулих разів в інших, — його голос звучав зовсім інакше, ніж завжди: із жалем і тихим співчуттям.
— Як мені переконатися, що це справді ви говорите зі мною? — несміливо спитала я, відступивши від дверей, та все ж залишилася стояти, чекаючи.

Він мовчав, поки, нарешті, його голос не озвався знову — тихіший, тепліший:
— Коли ти посміхаєшся, всі промені сонця збігаються в куточках твоїх губ. А коли сердишся — на небі з’являється ще одна хмаринка. А коли ховаєшся за шторами, підглядаючи з вікна, моє серце починає калатати, мов божевільне.

Його слова були такі близькі й затишні, що мені раптом страшенно закортіло побачити його саме в цю мить.
— Ви теж так робили, не тільки я підглядала! — вигукнула я з удаваним обуренням, хоча насправді зовсім не серйозно. Посмішка сама з’явилася на моєму обличчі.
— Так, і я так робив, — з легкою усмішкою погодився він. У його голосі було стільки задоволення, що мені навіть стало трохи соромно, але посмішка все одно не сходила з мого обличчя.

— Прошу, Власто, йдіть на мій голос.
— Що буде, якщо я увійду в ці двері?
— Я не знаю. Але певен у іншому: все, що ви там побачите, налякає настільки, що ви втратите глузд. Чи варто воно того? Я звільняю вас від усіх обов’язків. Обіцяю. Нам не доведеться одружуватися. Ти повернешся додому.

Я майже повірила йому, та все ж відчувала — у цій історії бракує чогось важливого.
— Навіщо взагалі ця затія з ключем і кімнатою? Ви чогось не кажете!

Напружена тиша розтягнулась між нами. Він мовчав. Я підійшла до дверей, вставила ключ — замок відгукнувся глухим стуком.

— Прошу, Власто, я все розповім… але не відчиняй.
— Розповідайте, — відповіла я твердо.

Він зітхнув і заговорив:
— Ключ це частина старої угоди мого батька і темних сил. Цей замок і я сам — прокляті. Зняти чари можна лише якщо хтось увійде в ту кімнату та зніме прокляття. Мені ці двері ніколи не покажуться. А ключ я можу подарувати лише нареченій, лише іншій господарці замку.
— У чому полягає це прокляття? — запитала я.
— Воно змушує мене бачити в людях лише хаос і темряву, а інших — бачити в мені зло. І коли я зрозумів, що в тобі немає тіні мороку, як би я не намагався його знайти, то вже не захотів, щоб ти спробувала зняти прокляття власною ціною. Тому прошу — не входь.

— Ти не зло, — сказала я й простягнула руку у темряву. Мені здалося, що я торкнулась його. — Але я не хочу, щоб інші проклинали тебе. Ти цього не заслуговуєш.

Я повернула ключ — і двері розчахнулися.

Я ступила всередину, а за спиною чула його голос — він кликав мене до себе. Та двері грюкнули так, ніби хтось навмисно відрізав мені шлях назад. Я чекала побачити щось жахливе — чудовиськ, примар чи бодай хоч якусь тінь. Але переді мною була порожня кімната. Холодна, мертво-тиха.

Я повільно рушила вперед, а старі, трухляві дошки під ногами скрипіли, немов попереджали мене. Єдиним світлом було тьмяне мерехтіння моєї лампи, і в його коливанні постать кімнати здавалася ще неприроднішою. В самому кінці, притиснуте до стіни, стояло дзеркало — високе, до самої стелі. Його поверхня тьмяніла, ніби чекала на мене.

Я наблизилася й зупинилася, вдивляючись у власне відображення. Та раптом щось легенько торкнулося мого обличчя. Подих вітру. Пасмо волосся затріпотіло біля щоки, але ж у кімнаті не було жодного вікна.

Я відступила на крок. Та моє відображення… залишилося нерухомим. Воно стояло там, незворушне, а його очі дивилися просто в мене — спокійно, холодно, безтривожно. Моє ж серце закалатало так, що, здавалося, ось-ось вирветься.

По тілу пробіг мороз. Ніколи ще я не знала такого жаху. Мені навіть здалося, що зараз я б воліла повернутися в обійми Синьої Бороди, бо поруч із ним я була б у безпеці. Бо тепер найбільшу загрозу становило моє власне відображення. Те, що більше не належало мені.