Глава 2. Попелюшка. Легкий рівень. Частина 2

Рина обійшла одноповерховий цегляний будинок, стіни якого обвивав плющ, і тихо увійшла через темні дерев’яні двері із заднього двору, за парканом якого одразу починалось болото. Вона навпочіпки шаснула повз дві сусідні кімнати, з яких долинало шарудіння та дівчачі голоси, і почала обходити й вивчати оформлення та меблювання інших приміщень.

Коридор, чотири кімнати, кухня, горище, підвал, санвузол та невеличка прибудова, до якої вона не заходила, але побачила з вікна нагорі, — нестримне багатство за мірками реального фінансового становища Рини. Чистий та охайний будинок. Єдине, що викликало питання, це сучасна сантехніка у вбиральні поруч з абсолютною відсутністю електрики.

Якщо це якась симуляція, то розробники гарно зекономили на пошуках інформації про історичний період створення казкового всесвіту. Або вирішили не заморочуватися.

Але якщо вже так байдуже на логіку, що аж незручно, могли б і телевізор спроєктувати й інтернет провести. Хоча, тоді вона з казки могла б ніколи й не вийти. Нащо виконувати якісь завдання, коли живеш в теплі, добрі ще й перед екраном, який тебе розважає?

Цікаво, якщо це гра, то час тече так само як і в реальному світі, чи швидше? Зрештою, для Рини будь-який варіант не представляв би проблеми. Якщо вона так і не знайшла роботу, чого вона не пам’ятає напевне… Цілком, можливо, що переїде з такого чудового будиночка одразу на вулицю.

А можливо… вона влаштувалась тестувальником нової гри віртуальної реальності?

Занурена в думки про реальне життя Рина повернулась до кімнати, яка з усіх в будинку найбільше нагадувала спальню дорослих людей. Вона відчинила шафи та тумбочки, дістала одяг, різні блокноти та книжки, й наступні кілька годин перебирала речі, аби трохи краще пізнати людину, якою стала.

Коли за вікном почало темніти, сили закінчились, а кімната перетворилась на звалище, Рина почула скрип віддалених дверей, а одразу за ним — важкі кроки. Вона відсунула ногою купу одягу з проходу та сковзнула до коридору. З-за прочинених дверей ванної кімнати долинув звук води, що лилася в раковину. 

Рина повільно наблизилась до невеликої шпарини та побачила широку спину, що схилилась над порцеляновою раковиною, та потилицю світлого в’юнкого волосся, як у Попелюшки. Чоловікові довелося зігнутися, аби помити руки під краном, вбудованим занадто низько для його зросту.

Рина ширше відчинила двері, невпевнено зупинилася на порозі й нервово потерла скроню. Вона не знала, ані його імені, ані того, чи зверталася його дружина до нього на “ти”. Взагалі єдине, що вона дізналась за останні години — мачуха обожнювала синій колір. Проте, можливо, не обов’язково було вивалювати всі речі на підлогу, аби помітити заслони, покривало, килим та одяг одного кольору.

Чоловік закрутив кран та підняв втомлений примружений погляд до настінного дзеркала. Він миттєво помітив за спиною фігуру в темній сукні й швидко скосив на неї очі, але повністю не обернувся.

— Ми, — Рина зчепила пальці між собою й опустила погляд на оформлену під мозаїку плитку на підлозі, — збираємось на бал. Думаю, дівчата… Елла буде рада, якщо батько до неї приєднається.

Вона звернула погляд до його потилиці. Їй до смаку були брюнети з прямим волоссям.

— Ти знаєш, я не люблю знаходитися у натовпі. — Яка неочікувана відповідь після ранкової втечі від сім’ї. — Повеселіться самі. Карету я замовив, — він витер загрубілі долоні синім рушником, що висів на гачку біля дзеркала, та обійшов Рину. Його погляд навіть на мить не торкнувся її обличчя.

Зрештою, вона й сама якщо в натовпі побачить його не зі спини, то не впізнає. Чоловік постійно відвертався. Він пройшов до кімнати, в якій Рина провела останні години. За кілька секунд почувся різкий скрик, лайка, грюкіт та скрип різко зсунутих меблів.

Двері, що розташовувалися навпроти ванної кімнати, відчинилися та до коридору визирнула Клорінда:

— Щось сталося? Я чула крик. Щось впало?

Рина, яку почала дратувати байдужа поведінка чоловіка, апатично хитнула головою:

— Все гаразд. Батько трохи втомився. Не помітив відчинену скриню біля ліжка, — вона перевела погляд на домашні штани та футболку в затертих плямах на казковій доньці. — Ви не передумали їхати на бал? Знайшли якийсь одяг?

— Так, так! Вже майже. П’ятнадцять хвилин! — Клорінда грюкнула дверима та залишила Рину в коридорі саму.

Чоловік не сварився, не питав, що сталося та чому в кімнаті безлад. Лише швидко перевдягнувся та зник у прибудові. Ймовірно чекав, коли всі підуть з будинку.

Рина згребла всі речі в купу до стіни та переставила до вікна скриню, через яку перечепився чоловік. Вона зупинилась перед відчиненою шафою з сукнями, які завбачливо не скинула до загальної купи. Ще ніколи в житті їй не доводилось бувати в замку на справжньому балі. Як і Попелюшці, хотілося б хоч одним оком поглянути на казкове дійство. Не кажучи вже про можливість долучитися до загальних веселощів та танців.

Рівно о пів на шосту вдягнена у пишну яскраво-рожеву сукню Клорінда стримано постукала до Рини й повідомила, що вони з сестрою готові їхати на бал. Елла, яка Попелюшка, нервово смикала пояс невиразного сірого плаття, трималась осторонь та, здавалося, досі не вірила, що її також беруть з собою. Тізбе вбралась у все чорне та, здавалося, з більшим ентузіазмом зайнялась би прибиранням, аніж їхала до замку. Але попри похмурий приречений погляд, не упиралась та нічого не казала.