Розділ 1

Ейра

– У нашому світі багато хто так робить в новорічну ніч! Пишеш своє найпотаємніше бажання на листочку паперу, підпалюєш, а потім кидаєш в бокал шампанського й випиваєш до дна.

– І навіщо ж ви це робите? – Еленія крутила свій листок паперу, задумливо прикусивши олівець. Вона теж не могла розуміти всіх вивертів фантазії людей зі світу, з якого до нас потрапила Олівія.

– Щоб бажання точно здійснилося, звісно ж! – Дзвінко розсміялася блакитноока потраплянка, а потім, спаливши своє бажання, кинула його в бокал. – То що? Наважитесь?

– А чому б і ні? – Розалія підняла руку, дістала з купи папірців один, написала свою мрію та повторила за Олівією.

Хмм. Дивна традиція, але ж не буду я вибиватися з колективу? Так, що б то написати? З навчанням у мене все добре, жодних хвостів. Друзі є, гроші також… Не знаю.

– Так. Я все. Тепер п’ємо! – скомандувала Еленія, підіймаючи бокал.

– Почекайте-но! Я ще не написала, – Зупинила дівчат і все-таки швидко написала бажання. Перше, що прийшло в голову: «Хочу зустріти казкового сніжного дракона». Дурість, звісно ж, ніхто й ніколи не бачив драконів, що вже й говорити про сніжного. Та хай буде що буде! Все одно не здійсниться, лише заради того, щоб не вибиватись із компанії, це роблю. – Все! Готово.

– Тоді до дна, дівчатка! З Новим роком!

– Зі святом, красуні!

Зустрівшись поглядом з Олівією, ми тільки усміхнулися одна одній та випили нарешті м’яке, солодке вино з бульбашками.

Ммм, яке смачне. Прикрила повіки, намагаючись краще відчути кожну нотку дивовижного напою. 

Якийсь холодок поповз по моїй спині, пробираючись повз теплу тканину моєї улюбленої червоної картатої піжами. Треба сказати Олівії, хай більше не відчиняє вікно. Провітрювання це, звісно ж, добре, але ж я зараз від холоду змерзну, а там далі й захворіти не довго. 

Ех, годі цих думок. Та й напій закінчився, попросити добавки, чи що?

— Ел… - почала я, звертаючись до подруги, й заклякла. 

Що за…?

Де це я? Чому так темно? Створила магічний вогник підвісивши над головою освітлюючи простір довкола.

— Що за жарти!? Еленія? Олівія, знову ваші Земні жарти?

У відповідь тільки тиша зимового лісу та безшумно падаючий сніг. 

— Ой-йо.

Попала, так попала. 

Випили з подругами, називається!

Озирнулася. Заплющила очі, порахувала до десяти, відкрила одне око, перевіряючи, — може, щось змінилося, і я знову в теплій кімнаті зі своїми дівчатками. От йой! Нічого, от нічогісінько не змінилося!

Зимовий ліс, на диво, тихий, — жодного свисту вітру чи звуків тварин, що тут живуть. І холод. 

Мда, напевно, це все-таки була не традиція, а якийсь древній ритуал. Хоча, може, справа в тому, що раніше його проводили люди в без магічному світі, а тут я — дівчина, повна магічної енергії та надій. 

— Чому не можна було перенести мене в ліс разом із теплим одягом, у шубі, наприклад? От дурна магія!

Роздратовано бурмотіла собі під ніс прокльони, намагаючись зрозуміти, куди йти та що робити. Мені ніяк не можна тут помирати, на мене ще улюблена практика в долині перевертнів чекає. Та й диплом магині отримати треба. Дарма я стільки років навчалася, чи що?

Ех! Куди ж мене занесла ця клята магія? Відкидаючи вкотре якусь гілку, притрушену снігом, я ступила на берег крижаного озера. Що за дивина? Це що, музика, чи мені вже холод в голову вдарив, і всяке ввижатися почало?

Зробила ще кілька кроків вперед, і застигла на місці, як вкопана. Прямо навпроти мене, повністю відірваний від реальності, занурений в себе, танцював на ковзанах чоловік. 

Кожен рух був плавним, впевненим, пронизаним силою його магії, яка кружляла разом з ним, сяяла в темряві слідуючи його жестам. Сніжинки злітали з рук чоловіка, а він все продовжував малювати магічні фігури, що заворожували й притягували мене. 

Я б ще довго так стояла, насолоджуючись картиною, що потрапила на очі, але відчула, як щось мокре і тепле торкнулося моєї долоні. Повільно повернула голову в бік, і ледь не закричала від страху. Велетенський білий вовк з блакитними очима стояв поруч, і своїм мокрим рожевим носом обнюхав мене, а потім пирхнув. 

Ой-ой! «Все! Зараз з’їсть!» — зрозуміла я, а далі діяла на інстинктах, вбитих роками тренувань в академії. Відкинула від себе тварину хвилею води, вибудувала між нами щит, і поки вовк не прийшов до тями, побігла в єдиний правильний бік. До танцівника дісталася за хвилину.

 Хотіла загальмувати, та тільки не врахувала лід під ногами, й, збивши чоловіка з ніг, впала на нього зверху. 

Розтягнула захисний щит і на нього, водночас намагаючись встати, але міцні руки зімкнулися на моїй талії, не відпускаючи. І навіть більше того — притискаючи до власника цих загребущих рук. 

— Там  сніжний вовк, і якщо хочеш жити, краще не рухайся. Я прикрию нас магією. 

Пояснила свою поведінку десь в шию чоловіка, бо саме там зараз було моє обличчя.