Іван у Кощія

— Кощій, виходь, битися будемо! На смерть! — Гукнув Іван-царевич, на всілякий випадок перевіривши, чи на місці Яйце.

На стіну чорного палацу вийшов Кощій.

— Битися? — Задумливо перепитав він. — А навіщо?

— Тобто, як це – навіщо? — Отетеревів Іван. — Ти ж дружину мою вкрав, Василину Прекрасну.

— Ну, скажімо, не вкрав, а повернув собі своє. І взагалі, ті перший почав, — хмикнув Безсмертний. — Сиділа собі Жабка на болоті, смачних комариків їла, пісеньок весінніх співала, аж тут ти зі своєю стрілою… Схопив — й відразу одружуватися. А це неправильно. Не по-людські. Із родичами не познайомився, благословення батьківського не отримав, навіть на весілля не запросив…

— Кого запрошувати? — Стомлено стиснув плечима царевич. — Мені татусь із братами і через одну Жабку-Василину життя не давали.  Дістали вже своїми дурнуватими жартами… А якби на весілля ще й дві пристарілі ропухи прибули…  

— Сам ти ропуха! — Раптом образився Кощій. — Ну й зятьок мені дістався! Грубіян неотесаний!

— Зятьок?! — Здивувався Іван. — Так це що виходить… Ти… Тобто — ви… Василинин татко?

— Звичайно, татко. Саме тому, коли ти, дурко, шкірку жаб’ячу спалив, вона до мене й повернулася. Образилася на тебе сильно. За те, що поспішив, що трішечки до кінця строку не дотерпів. Боялася, що помилилася та не тому своє кохання подарувала. Насилу заспокоїв, — буркотнув Безсмертний й голосно крикнув: — Васю, доню, благовірний твій заявився! Зустрічай давай! А ти, гість люб’язний, не стій на порозі.

Міст із гуркотом опустився, високі чорні брами розкрилися, й Іван увійшов до світлого коридору із факелами на стінах та довгим червоним килимом на підлозі.  І по цьому килиму, дрібно стукаючи каблучками, поспішала Василина Прекрасна — його люба дружина, його чарівна Царівна-Жабка!

Лише обійнявши кохану, Іван раптом згадав:

— А як же ж яйце? Те, де смерть Кощія? Я ж три роки його шукав, насилу живим залишився!

— А це, Іванку, випробування було. Покарання за поспішність твою. А ще — перевірка почуттів наших часом та бідами. Не шкодуй, ти добре впорався! Став сильнішим та мудрішим. До речі, смерті татусевої в яйці немає.

— Тобто як це — немає? — Здивувавсь царевич.

— А так, — відповів Кощій, з’являючись у коридорі. — Немає, й не було ніколи. Я ж Безсмертний. Безсмертний! Тобто, смерті моєї немає ніде. Ні у зайці, ні у качці, ні в яйці, ні в інших анатомічних частинах. Взагалі, чого це ти вирішив, що вона десь є?

— Баба Яга казала. Давно, ще коли до Навйого Царства переправляла.

— Хто-хто? Яга?! Тоді зрозуміло, — розреготався Кощій. — Ну, Васюню, й жарти у твоєї матусі…

— Ма… Матусі? — Від подиву очі Івана ледь на лоба не вилізли. — Тобто, Баба Яга мені теща?

— Саме так. Обіцялася ввечері бути. Пиріжечків привезе. Посидимо в родинному колі, поспілкуємось, познайомимось краще.

Царевич витяг з кишені чарівне качине яйце та простяг Кощію.

Той не взяв.

— Ти здобув — тобі ним й володіти. У яєчку цьому — Василинине придане. Так, дрібнички: золотий палац з усіма зручностями, скрині із коштовностями, слуги чарівні, коні, свині, худоба дрібна та велика… Довго перераховувати, на місці розберетеся. Всередині список є, звіришся. Як на Білий світ вийдете — розбий яєчко там, де жити зберетеся. І все з’явиться. А, ще, ледь не забувся… — він схилився до Іванова вуха. — Образиш донечку — я тебе самого у яйце закатаю та Язі на сніданок подам…

Й жили Іван царевич з Василиною Прекрасною довго і щасливо.