Історія третя

"Дивна пригода"

Вітаю тебе, мій шановний читачу. Вирішив я розповісти про одну надзвичайну пригоду, що сталася зі мною. Але почну з початку.
Мене звати Ярослав. Друзі кличуть мене просто Яром або Яриком. Живу я в місті, де сконцентрована найбільша кількість університетів України, — у Харкові. Навчаюся на програміста. Бабуся називала мене хакером, бо мені з самого дитинства подобалося вивчати комп'ютери, писати коди. Тому я і обрав напрямок професії програмування.
Я ніколи не цікавився космосом, НЛО, інопланетними створіннями і взагалі не вірив в їх існування до тієї пори, поки не сталася ця дивна історія, яка перевернула мій погляд на всесвіт.
Одного разу я, після пар в університеті, повертався в гуртожиток. Моя дорога завжди пролягала через старий парк, у якому майже ніхто не ходив, — всі йшли іншою дорогою. А мені ця дорога подобалася саме через відсутність натовпу студентів. Часто після навчання виникало бажання усамітнитися від усіх, подумати про життя.
І ось йду я по доріжці парку: навколо величезні дерева, скрізь старий асфальт пробивається трава і бачу вдалині якесь диво техніки. Воно було схоже на літак та корабель одночасно, тільки повністю з металу. З ілюмінаторів яскраво горіло світло, виднілися сходи та арка зі скляними дверима, що вели на борт.
Я підійшов ближче до цієї диво-машини. Арка підсвічувалася холодним білим світло, яка при наближенні яскраво спалахнула, і скляні двері ніби розчинилися. Я обережно ступив усередину і потрапив у невелике приміщення. Воно було повністю дзеркальне, з купольною стелею, яка також підсвічувалася білим світлом.
Щойно я зайшов, за спиною з'явилося дзеркало і  виникло відчуття, що я опинився у пастці. З усіх боків на мене дивилося моє відображення. Мене накрила паніка. Я почав метатися зі сторони в сторону, доторкатися до поверхні дзеркал, але від цього ставало ще гірше, паніка посилювалася.
Тоді я зупинився, закрив очі, сказав собі: «Стоп!». Глибоко дихаючи, повільно порахував до десяти. Паніка поступово почала відпускати. Я відкрив очі, почав уважно роздивлятися навколо і побачив зліва від себе ледь помітні дзеркальні двері, а біля них — маленький прямокутник-сканер відбитків пальців.
Я обережно підійшов. Приклав палець, прямокутник засвітився синім кольором і двері почали повільно підніматися вгору, відкриваючи прохід в іншу кімнату.
Я, трохи подумавши, зробив крок вперед. Моїм очам відкрилося велике приміщення з панеллю керування, важелями, невеликим екраном із цифрами, кисневим балоном, а посередині приміщення був великий скляний кокон, до якого під'єднувалися дроти та трубки. А всередині цього кокона знаходилася молода дівчина, яка була ніби в стазисі та в стані невагомості.
Я підбіг до кокона, почав кликати її, бити кулаками у скло, але нічого не відбувалося.
Раптом почув механічний голос: «Місія виконана, повертаємося на базу», — пролунало з динаміків, що були вбудовані в стіни.
Панель засвітилася, важелі почали змінювати положення. Я почув, як почав  запускатися двигуни, мене знову охопив панічний страх.
Я розумів, що якщо не виберуся з цього місця, то опинюся в невідомості і чи виживу взагалі. А ще була дівчина, яку я не міг кинути  напризволяще та мав знайти спосіб звільнити її зі скляного кокона.
Я підбіг до панелі керування. Екран із цифрами світився і я зрозумів, що маю ввести код. Почав натискати на цифри, пробував різні комбінації, але нічого не спрацьовувало.
Машина вже починала свій рух. Я у повному відчаї та з думкою, що вже нічого не можу зробити, відходжу до стіни, притуляюся до неї.
І раптом на гладкій поверхні спиною відчув якусь нерівність. Обернувся і побачив ледь-ледь помітну кнопку. Натиснув на неї.
Спочатку нічого не змінилося. Але потім мій погляд впав на дівчину, точніше, на її руку. І я помітив, що на ній почали з'являтися якісь символи, що світилися. Це були цифри.
Мене осяяла думка, що це може бути кодом. Підбіг до екрану, набрав цифри й одразу почув: «Захист розблоковано».
Скляний кокон розчинився і дівчина впала на підлогу. Вона була без тями.
Я швидко підбіг до неї, підняв на руки і побіг через кімнату та приміщення з дзеркалами на вихід. Перешкоди зникали, варто було підійти до них.
І коли вже корабель був за метр від землі, я стрибнув.
Відбіг від диво-машини і в той момент вона піднялася в небо і зникла у хмарах. Я обережно поклав дівчину на землю і знесилено сів поряд.
Дівчина почала приходити до тями. Відкрила очі й здивовано глянула навколо. Коли зрозуміла, що на землі, то полегшено вдихнула та розповіла, що теж випадково натрапила на корабель, прогулюючись парком. Але коли вона підійшла до нього,  впала в транс і більше нічого не пам'ятає.
Я розповів дівчині, де вона була та що з нею трапилося. Ми посиділи трохи, а потім встали та пішли в сторону гуртожитку.
Ось така пригода колись сталася зі мною, яка, на щастя, закінчилася добре.