27. Босс

Все що залишалось Туп-тупові -- очікувати. І він, щоб не так нудно було, намагався уявити на якому етапі Себастіан. Адже  переконати звірів у тому, що план, який Туп-туп усім розповів, не справжній буде важко. А ще важче буде змусити повірити всіх у справжній план.

Раптом у двері Туп-тупа загрюкали.

– Агов йолопи – Туп-туп вперше почув цей голос і зі звертання здогадався, що це ватажок. – Годі гамселити одне одного і хтось підійдіть сюди. Хто в середині? 

– Слоник.

– Але ж двері зачинені з середини, хто останній був у будинку?

– Рокс –  сказав Біллі.  

– Не може бути – сказав бідолаха, якого як виявилось звали Рокс, переляканим голосом. – я взагалі, здається, залишив їх відчиненими. 

Туп-туп почув гучний удар -- знову дісталось нещасному, який заходив до нього. Ватажок добірно вилаявся на своїх підлеглих, адже він взагалі заборонив заходити до слоненяти без нього. 

– Біллі, Роксі, тягніть сюди свої гепи, та вибийте ці кляті двері. А я зроблю собі кави.

Туп-туп глянув на глиняні стіни хатини, і подумав, що при великому бажані він зміг би її розбити з одного удару. Тому сподіватись, що стіни витримають, не варто було. Він підійшов тихенько до дверей, і витягнув засув з них таким чином, щоб той ледь впирався в ляду. 

– Ти диви, й справді зачинено – сказав Роксі. – Цей клятий слоник. В нього не спроста такий хобот. 

– Що ти там бурмочеш? – запитав Біллі.

– Кажу що я не хочу туди заходити, якщо хочеш сам вибивай двері. Цей слоник розуміє що ми кажемо, і вміє говорити. А ще він зачинився з середини. – Біллі знову вдарив Роксі. 

– Не верзи казна-що. Не хочеш, то не плутайся під ногами.

Туп-туп чекав. Через кілька секунд, замість удару та вибитих дверей засув вистрибнув, і Біллі влетів до слоненяти та впав. Це був кремезний білий чоловік, з невеликим червцем. Його лице налилось кров’ю від люті. І слоненяті стало жаль Роксі. Біллі бурчав на боса, але йому він нічого не міг зробити. Тож дісталось тому ж самому браконьєру. 

– То як ти там двері зачинив і залишив відкритими. Йди сюди я тобі сказав. – Але замість Рокса увійшов маленький непримітний чолов’яга з вусиками. В його руці була глиняна філіжанка з якої нісся аромат міцної кави і алкоголю, в перемішку з якимось дивним та різким ароматом. «Це напевне одеколон» – здогадався слоник. Його чутливий ніс підказав, йому, що цього чоловіка жодного разу не було в тих місцях де він пересікався з браконьєрами. 

– Що ти там бурчав на мене? – запитав він Біллі, і той відразу знітився та опустив голову. Це було дуже кумедно. Адже Туп-туп бачив, що кремезний Біллі міг просто долонею прихлопнути його, і слоненя не розуміло причину страху. Він пильніше подивився на маленького чоловічка, щоб зрозуміти чого його бояться. Але єдине що він відчув це те, що це був вкрай неприємний тип. Він мав обличчя побите дрібними шрамами наче від якоїсь хвороби. А очі маленькі та чорні пронизували наскрізь. І коли Туп-туп зазирниув в них, то пройшов мороз по шкірі, від того погляду. 

– Ну що, хлопчику. – звернувся той до Туп-тупа. – Через дві години за тобою приїдуть поважні люди та відвалять пану мені кругленький мільйон доларів за твій хобот.

Він обережно підійшов та втупився на хобот слоненяти. Туп-туп відвернув голову, бо від філіжанки нестерпно тхнуло чимось, що він би в житті в себе не залив. 

– Тобі смердить? – О не проблема, він поставив каву на стільчик, який стояв в куту хижини.

Саме в цей момент Туп-туп відчув ногами те чого так довго чекав. Земля тремтіла він величезної кількості ніг. Бос втупився на каву, яка почала рябіти від тремтіння. 

– Що це в біса таке? Біллі, запитай Рокса чи бувають тут землетруси. 

– Це не землетрус. Вони встигли – сказав Туп-туп. Бос побілів з несподіванки та сів на стілець, перекинувши філіжанку.