24. Я не боюсь

Туп-туп так і не заснув. Він кілька разів пробував лягати та навіть рахував метеликів, але він не міг перестати думати про те, що хотів зробити. Після зустрічі з Себастіаном в проваллі, він лише зараз згадав, що він ще зовсім дитина Туп-туп не витерпів просто лежати з заплющеними очима. Він дуже тихо,  щоб не турбувати батьків хотів прошмигнути до озера. Але вже біля самої води слоненя несподівано почуло як хтось позаду нього прокашлявся. Він спершу подумав що то Павіхаті, але то був його батько.  

– Ти за мною йшов? – запитав Туп-туп. Слоника здивувало те, що він не відчував гніву. Хоча ще декілька днів, коли хтось з батьків наближався до нього він миттєво вибухав. 

– Та ні, я вже давно тут. А тобі, я бачу, теж не спиться. – Спокійно відповів той. 

– Угу. Так і є. 

– Боїшся? - запитав Отум. І не діждавшись відповідь сам відповів – Ясно що боїшся. І я боюсь. 

Туп-туп нічого не сказав що вже була така розмова з Шіною. Йому хотілось втекти, щоб побути самому, але він лише зараз зрозумів на скільки  скучив за батьком. 

– А пам’ятаєш, як ми так колись сиділи в савані біля одного ставка що пересихав, та проговорили до самого ранку? – раптом запитав Отум, мрійливо роздивляючись зорі. 

– Угу. пам’ятаю – Відповів Туп-туп. – Мама тоді ще на нас накинулась, щоб ми йшли спати. Тобі добряче попало тоді, за те що ти не вложив мене. 

– Так, добряче. Але знаєш – Отум зітхнув. – Ти пробач мені, що ми більше так жодної ночі не просиділи. Я дуже часто згадував ту ніч і твої дивні питання. Ти хотів знати чому зірки висять в небі, а потім чого вони рухаються. Так дивно це чути від маленького слоненяти, а я лиш тоді, коли ти запитав це й помітив, що дійсно великі зірки розвернулись до нас боком. Ти ще тоді запитав, чому вода тепла, і на дворі тепло, а коли вилізти з води холодно. 

– Так. – Розсміявся Туп-туп. -- Я й досі не знаю. А ще тоді ви не переживали за мого фіолетового хобота, і не соромились мене. 

– Синку, ми тебе ніколи не соромились. Ми просто боялись за тебе, чи приймуть тебе інші слони. І не даремно. Ти у нас зовсім інакший, не такий як решта слоненят. Ти ж в нас з мамою єдиний син. 

– І не повторний. – раптово сказала позаду Урзула. -- Вам знову дати прочуханки, щоб ви йшли спати чи самі підете? 

– Мамо, не лякай нас так – награно схопився хоботом за Серце Отум. 

– Та я жартую. Теж не спиться. Туп-Тупе, ти справді вибач нам, що ми з тобою за весь час так і не спробували поговорити. 

– Ви мене теж вибачте. – трохи подумавши сказав Туп-туп. Він пильно подивився на небокрай. Там саме почав з’являтись сірий колір світанку.

– Зараз би добряче виспатись – потягнувся Отум 

– Але ми хвилюємось за тебе. – підхопила Урзула. – Ти в нас ще такий маленький. 

– Тато… Я не відповів, коли ти запитав, чи я боюсь, бо не знав що сказати. А тепер знаю. Я не боюсь, я хвилююсь за звірів, які підуть зі мною. Мені найбільше заважала думка чи може не  варто нікого звати і спробувати все зробити самому. Але з іншими буде краще буде легше. А ще я думав, що я до вас відчуваю. Так ось. Я вас люблю обох дуже-дуже сильно, і, напевне, через те й ображався, бо думав що ви мене не любите. Мені час йти, робіть, все як домовились, але раптом що слухайте Себастіана. 

Туп-туп пішов все так саме гучно гупаючи ногами. Мати з батьком дивились йому в слід. Туп-туп озирнувся наче хотів щось ще сказати, але махнув хоботом і побіг. 

– Ти чула? – запитав Отум

– Що саме, нічого не чула? 

– Так ото ж і воно. Туп-туп побіг безшумно. -- Урзула прихилилась до Отума. На її очах блищали сльози. 

– Він же ще зовсім дитина, як він зможе побороти озброєних людей?. 

– Ні. – заперечив батько. В його очах відбивалось червоне небо світанку, який розгорався над обрієм. – Він вже зовсім не дитина. Ти говориш про слона, який не просто потоваришував з левом, нашим споконвічним ворогом слонів, але й змусив нас усіх його прийняти як рівного, про слона який у нас під носом дружив з людською дитиною, і ми про це навіть не здогадувались, так він іще й знає мову людей. І ти говориш за дитину, яка цілком ймовірно вже є частиною нашої найславетнішої легенди, як і ти. Тож я свято вірю, що у нього все вийде. Ходімо. Потрібно збирати слонів і інших і готувати засідку в ущелині. 

В Урзули заблищали сльози після слів Отума, але вона  стрималась.  Ще трохи постояла, подивилась у той бік, куди пішов Туп-туп, а потім наздогнала свого чоловіка. 

На межі де стояло стадо та починались савани Туп-тупа чекали Себастіан з Шіною та Нанді. 

– І куди це ти сам зібрався? – ображено запитала Шіна.

– Ми тебе самого нікуди не відпустимо. – в тон сказала Нанді. Себастіан же мовчав.

– Відпустите. – Спокійно відповів Туп-туп.

– Ми не знаємо, що ти задумав, але явно те що розповідав вчора на зборах. Воно не клеїться. Як ти плануєш обігнати браконьєрів на автівках? – запитала Нанді. 

Туп-туп нічого не відповів подрузі, натомість він звернувся до Себастіана. 

– Дій за тим планом за яким я сказав. Шіно, я наказую вам слухати цього лева, щоб він не сказав. Бо він говоритиме те, що потрібно зробити. 

– Не хвилюйся маленька квіточко. – Подав голос Себастіан. – Ти впевнений в тому, що хочеш зробити?

– Так.

– Це добре. Але я однаково не розумію, чому ти вирішив ось так через неправду це зробити.

– Бо інакше не нічого не вийде. Сподіваюсь до скорої зустрічі – сказав Туп-туп.

– Він вперше йде безшумно. – помітила Шіна. 

– Дійсно, – підхопила Нанді. -- Він йде так, наче не планує сюди повертатись.