В пошуках союзників.

Туп-туп стояв біля родинного дерева, де споконвіку ночували його предки. Тепер він точно знав це, бо бачив саме його у видінні. Його друзі сиділи біля дерева та батьків. Слони ж зі стада розмістились якнайдалі від лева, але ще більше вони  боялись людини. Хоча вона і була зовсім маленькою. 

Вони чомусь погано уявляли, як саме мають заманити озброєних людей до урвища. А ще менше розуміли, що вони далі будуть з ними робити. Ні хто не хотів наражати себе на небезпеку. 

Лемент зчинився довкола знаний. Аж доки Нанді не витримала і не стала на захист друга. 

– Ану циць. Ви наймудріші, найстарші тварини серед усіх в савані, а поводите себе немов щойно народились. Вас знищити хочуть повністю, усіх! А ви боїтесь. Бійтесь і чекайте доки мисливці до вас прийдуть. 

Над галявою запала мертва тиша. 

– Я довіряю Туп-тупові своє життя, – першою сказала Шіна. 

Себастіан був сильно спантеличений, відколи Туп-туп оголосив, що він і є квіткою Зулу. І тому якось з сумнівом підтримав друзів. Всі інші слони ніяково стояли, але ніхто не насмілився погодитись на ризикову пропозицію маленького слоненяти. Хоча його слова глибоко запали їм в душу. Що-що, а Туп-туп умів переконливо розповідати.

– Я довіряю Туп-тупові своє життя! – Сказав ще один слон. Це був Отум. Слоник навіть не сподівався, почути голос батька. 

– От ще, чоловіки, і як я після цього маю залишитись в стаді, і спокійно жувати травичку? – питання Урзули прозвучало більше риторично, і навіть чулись нотки полегшення  в її голосі. Наче вона тільки й чекали, до Отум зголоситься йти до ущелини, щоб битись з браконьєрами. 

– Ну і йдіть собі! – зі злістю сказав Павіхаті дітям. Шіна, коли почула як її батько заговорив ледь не впала. Він що, не хоче також йти  з ними? – А ми всі тут почекаємо. Еге ж, друзяки? Що тут такого що найбільші й найстрашніші звірі савани покладають на плечі маленьких дітей наше виживання. Вони ж бо й самі справляться, правда?  – Павіхаті обірвав себе так саме раптово як і почав. Шіна з полегшенням видихнула, а індійський слон пронизливо, наче скануючи душі подивився на слонів, які його оточували. Потім індійський слон підійшов до Туп-тупа, опустився перед ним на одне коліно і повторив ту саму фразу. – Я довіряю тобі своє життя, маленький слонику. – А тихо, щоб чув лише Туп-туп додав. – Сподіваюсь, ти знаєш, що робиш, хлопче, бо як ні то на нас усіх чекає велике лихо. 

– Не бійтеся пане Павіхаті. Я знаю що роблю. Зараз завербуємо ще кількох слонів. – Далі Туп-туп дав знак Шіні, щоб вона вийшла до нього. Він знав що йому буде важко переконати старших за себе одноплемінників. І тому він зарання попросив Нанді про допомогу. 

Так ось, дівчинка вийшла на середину галявини та вперше звернулась до усіх слонів. Більшість ошелешено вирячились на людину, бо вони її розуміли. 

Нанді ж переказувала історію свого знайомства з Туп-тупом. Потім, сказавши кілька слів про її батьків вона перейшла до того, коли в їхнє село заїхали браконьєри. Слони заслухались гарної розповіді дівчини, про те як вони бавились в савані, але раптом щось змінилось, вони перестали її розуміти. Потім знову почали розуміти. Лише найкмітливіші помітили що саме трапилось. Вони ж і догадались що якби Туп-тупові потрібні були усі то він би показав це відразу. Вони не знали як саме слоник планував використати це, але ще 6 велетнів саван приєдналось вже до тих що були. 

Туп-туп подякував усім за увагу, і нарешті розповів свій справжній план. 

Після цього він пішов до стад антилоп та зебр з Нанді. Але там вже він розповідав і показував все відразу. Все ж таки коли тварини увесь час бігають велетенськими стадами з ними легше домовитись. Бо вони ж звикли дослухатись одне до одного постійно. Та й від браконьєрів ті постраждали найбільше. А от слони то вже зовсім інша справа. І браконьєри ще так далеко не заходили.
Тому він без зайвих проблем зміг вмовити кілька сотень тварин допомогти їм трохи завтра. 

Коли вони повернулись, Туп пішов на берег озера, йому терміново потрібно було поговорити з кимось мудрим, як, наприклад, Павіхаті. Він був дуже сміливим вдень і перед слонами, і перед рештою звірів, з ким він говорив про те, що буде завтра. Але коли залишився на одинці, йому раптом захотілось розповісти увесь план. Він хотів розвіяти свої сумніви. Та Павіхаті там не було. Туп-туп всівся та дивився на те як заходиться сонце і думав про те, що на нього чекає, і з чого все починалось. Він не розумів, як з маленького нетямущого слоненяти, яке гасало саваною за метеликами, він за такий короткий час так сильно змінився.

Туп-туп взяв хоботом камінчик та кинув його у воду – той тихенько плюхнув. Потім він знайшов ще один і ще.   Сидів та кидав у воду, аж доки не почув позаду себе кроки. Слоник не озирався. 

– Туп-тупе – почув він голос Шіни. – все гаразд. 

– Так.

– Боятись це нормально. Тато каже, що  якщо хтось боїться щось зробити, то значить у нього все вийде. 

– А ти боїшся? – запитав і собі Туп-туп у подруги. 

– Звичайно, але я вірю в тебе, тому мені не дуже страшно. Я просто хочу спати, а тут ти сидиш тож підійшла. 

– Та з батьком твоїм хотів порадитися. 

Шіна мовчала, вона чекала, доки Туп-туп продовжить. 

– Я хотів його запитати, чи правильно я все роблю? Чи може краще не потрібно це все.

– Ай, Тупе, ти наче маленький, за тобою піде стільки тварин. Тож давай йди  спати, бо нам же до сходу сонця вставати.