Втрачена легенда (Ч2)

Тільки сон він бачив якийсь дивний. Наче він стоїть перед входом в печеру, і дивиться в середину. Трохи боїться, але з нетерпінням чогось чекає. Туп-туп роззирнувся. Довкола печери було багато дерев’яних людських інструментів, довгих та пласких дошок, і ще він бачив чималу яму, яку хтось викопав та залив багнюкою сіро-бордового кольору. 

Туп-тупові захотілось підійти ближче, але його наче щось тримало на місці. Він не зміг зробити й кроку. Його це не на жарт налякало, хоча й знав, що спить. Слоненя, напнуло усі свої сили, і йому здалось наче луснула мильна кулька. Колись йому показувала Нанді, як весело надувати такі. І він навіть зміг видути кілька зі свого хобота. 

І він напевне б спотикнувся і впав, якби не відчув себе зовсім невагомим. На тому ж місці звідки не міг вирватись Туп-туп виявилось, що стоїть якийсь інший слон. Туп-туп вже його бачив у видінні в печері. 

Слоненя здогадалось, що він потрапив в тіло свого пращура. Але повертатись назад йому зовсім не хотілось і він поплив по повітрі в печеру, ворушачи ногами швидше для звички аніж для потреби. Він вже не вперше літав уві сні. Але ж цього разу це не зовсім сон. Він летів по добре вивченій печері, і зовсім не здивувався, коли в тому місці, де він вперше побачив малюнки з мамонтами, стояв чаклун з його видіння і вимальовував собі на стіні той самий малюнок – він саме закінчив малювати мамонта. Туп-туп ледь впізнав чарівника насправді, бо той став зовсім старим та немічним, він зовсім посивів, зсутулився. 

– То це ваших рук справа? – запитав Туп-туп, але Зулу його не чув. Він бубнів собі під ніс щось про те, що зовсім не розрахував сили, і що скоро піде. Саме тому він поспішав, потрібно було домалювати послання, для квітки. 

Він пройшов повз Туп-тупа і на мить затримався. 

– Хто тут? – запитав чарівник, і провів факелом повз хобот слоненяти. Якби Туп-туп справді був тут, то його хобот напевне добряче присмалило б.

Чоловік, подумав що йому здалось і пішов до виходу з печери. 

Раптово він знову зупинився. І наче подивився саме туди де стояв Туп-туп.  

– Це знову ти. Вчора я тебе бачив, сьогодні ж ледь відчуваю. Значить все було недаремно. Квітка скоро розквітне, бережи її. Бережи себе. З цими словами чоловік вийшов на двір. 

Туп-туп поволі полетів за чаклуном. Він ще трохи поспостерігав за тим, як чоловік замащував стіни печери товстенним шаром глини. А коли той вже дістався до входу і почав її звужувати на стільки, що дорослому слону годі було пролізти. Саме в цей вхід люди водили свої екскурсії, і в цей самий хід вони з Шіною колись завели Себастіана. 

– Ось хто підробив печеру, але навіщо? - прошепотіло слоненя. І від цього видіння почало розвіюватись. Останнє що побачив Туп-туп, це як чаклун ліг, а слон схилився над ним і сльози покотились з очей гіганта. 

Туп-туп знав, що чоловік зробив останню справу в його житті.  В нього теж покотились сльози, він заплющив очі, щоб не розплакатись зовсім. А коли розплющив, то побачив що він повернувся. Біля нього стояли Шіна, Нанді та Себастіан. 

– Туп-Тупе, тебе потрібно терміново показати батькові – сказала Шіна. Нанді ж доторкнулась до вуха і до шиї. 

– Гарячки не має – констатувала дівчинка. - І з очима все наче добре. Але щось ти друже забагато спиш як на здорового. 

– В мене знову було видіння. – буркнув Туп-туп.

– Ти знову бачив чарівника Зулу? – першим здогадався Себастіан. 

– Вірно, і ще я знаю що все що зроблено в цій печері його рук справа. Крім світла хіба що, бо по печері він ходив зі смолоскипом, ледь хобота мені не підсмажив.

– Тобто ці малюнки це його рук справа. Значить в них точно сказано, де ми знайдемо квітку. Ходім скоріш, –  прогарчав лев і Шіна з Нанді побігли за ним. 

– Нанді, не поспішай, побудь коло мене. Я хочу тебе дещо розпитати. – зупинив дівчинку Туп-туп. 

Дівчинка засмучено повернулась, але ж вона не могла залишити друга після цих бачень. Тим паче її завжди дивувало вміння слоника ставити найнесподіваніші питання. І цього разу вона теж не прогадала. 

– Нанді, ми з тобою про це раніше ніколи не говорили, але я хотів би тебе запитати. Ти ще когось можеш розуміти з тварин крім мене? 

Дівчинка спантеличено почухала потилицю.

– Я сама про це багато думала раніше, і не знайшла жодного пояснення. Крім тебе я нікого більше не розумію. Точніше не розуміла. 

– Сьогодні ж я навчилась розуміти твоїх друзів. Правда не відразу. Лише коли ми заховались від браконьєрів. 

– Піди зараз в печеру, спробуй щось в Шіни запитати. 

– А ти не хочеш глянути ще раз на малюнки? 

– Я занадто добре їх пам’ятаю – відповів Туп-туп. – І мені потрібно дещо обміркувати. 

– Ну гаразд. – дівчинка побігла в середину печери. Спершу вона чітко чула, про що між собою говорили лев то дівчинка-слоник. Але чим ближче вона до них підходила, тим більше замість слів до її вух долітали гарчання та сопіння від лева, й  тихе икання від Шіни.

– Шіно, щось побачили? – запитала з острахом дівчинка. Але замість відповіді почула все ті ж самі звуки. Єдине що по очах слоненяти Нанді побачила, що поки вони нічого не знайшли. Воно остовпіло дивилась на звірів, не розуміючи що відбувається, аж доки знову звірячі звуки Шіни не перетворились на людську мову. 

На плечі Нанді відчула хобот Туп-тупа. 

– Тобто це не я розумію мову тварин. – її очі стали величезними від подиву та щастя. 

Вся справа в тобі Туп-Тупе. Твій хобот фіолетовий, я біля тебе розумію мову усіх тварин. І .. 

– Так, твої батьки спостерігали за моїми батьками. В моєї мами, Урзули, на спині біла родима пляма. Вона ще схожа на якусь рослину чи на пагін. 

– І розпуститься  квітка з білого пагона в час найбільшої потреби. – процитувала дівчинка. – Туп-Тупе, не може бути!!! – Заверещала раптом вона. – Квітка Зулу – це ти. Ти і є квітка Зулу.