21. Втрачена легенда (ч1)

Туп-туп раптово опинився на якомусь березі біля води. Він точно знав, що до цього він тут ніколи не бував. Водночас йому здавалось, що він тут знає абсолютно все: камінці, які виринали з поміж потоптаної трави, велетенські дерева, чагарники. Але найбільше його здивували слони, які мовчки стояли довкола нього. Слоненяті здалось наче він потрапив у якийсь зі своїх снів. Адже він не знав ні місця де опинився, ані жодного слона, що його оточували, але разом з тим усе й усі були йому знайомим. 

Він знав це необережно розкидане каміння, навіть пригадав, як не один раз перечіпався через них та набивав собі коліна. Особливо, запав йому в очі один чималий камінь, який гострим дзьобом стирчав з трави наче дивився в небо. Він міг побитись об заклад, що він не один раз його обходив йдучи до місця, де ночували Шіна з Павіхаті. Але то був зовсім малесенький камінчик і без гостряка. А цей же чималий. 

Туп-туп здогадався, що знаходиться на тому ж березі озера, де й зараз стоїть їхнє стадо. Але те, що він бачив вже відбулось дуже давно.  

За спиною слоненяти щось бабахнуло. “Браконьєри!” – подумав Туп-туп і озирнувся на звук. Браконьєрів не було. Але натомість він побачив старого темношкірого чоловіка з коротеньким чорним списом, який був прикрашений барвистими китичками в одній руці, та з обв’язаним різнокольоровим пір’ям невеликим тамбурином в іншій руці. Він стояв зігнутий в поясі під прямим кутом, руки його були неприродно підняті до неба, наче він намагався зобразити пташку що хоче полетіти. Дивився ж він прямо. Перед ним лежала слониха, вона от-от мала стати мамою. Але чоловік дивився не на слониху, а далі. Прямо на Туп-тупа. Слоненя вперше звернув увагу на очі людини – вони були затягнуті сивою поволокою. “Точно, він же був сліпим.” – звідкись пригадав Туп-туп. 

Чоловік різко випростався та вгамселив списом по тамбурину.  Він закинув голову до неба, і почав беззвучно ворушити губами. Потім перейшов на шепіт. Його голос гучнішав і гучнішав, аж доки слоненяті не захотілось закрити вуха лапами, бо  слова вибухали наче грім, в найлютішу грозу. 

“Благословенний цей день і це стадо, яке прийняли мене,
І нехай сонце і небо допоможуть мені віддячити слонам, котрі оберегли мене та навчили своєї мови.  

Нехай сьогодні буде посаджено сім’я наймогутнішої квітки савани,

І зійде вона, проросте, за потреби, коли савана буде в небезпеці, 

З’явиться в травах так, як сонце сходить над цими безкраїми просторами,
Бо в ньому є потреба, щоденно лити світло.

Як розквітне квітка, то стане чудом з чудес, на весь світ,
І сили мої закладаю усі в цю квітку, 

Той хто її нестиме в собі та матиме сили мої, щоб порятувати усіх. ”

З кожним словом чоловіка небо затягувало щільними чорними хмарами. І після останнього слова небо розірвала блискавка, і від грому затрусилася земля. Усі слони з переляку дременули хто куди. Мариво перед Туп-тупом почало розтавати, саме тоді, коли перед чоловіком в повітрі зависла маленька світла наче сонце куля.  

“Насіння квітки я заховаю глибоко-глибоко в найнадійніше місце у савані, і лише той хто матиме його в середині себе пробудить квітку.” – прокричав перекрикуючи бурю, що раптово здійнялась. 

І марево зовсім розвіялось. Туп-туп стріпонувся. Він стояв посеред печери мамонта перед першим малюнком від входу. На ньому був намальований чоловік зі списом, оточений мамонтами, і перед ним лежав ще один мамонт. Перший раз коли туп-туп побачив цей малюнок, він подумав, що чоловік вбив того мамонта, а решта йому помстились. Тепер же він зрозумів, що не так з печерою. Всі намальовані тварини тут це звичайні слони. 

–  Туп-тупе, – вирвала його з роздумів Шіна. Ми тебе гукали, а ти не чув. Я навіть злякалась за тебе. Що трапилось?. 

– Зі мною все добре. Себастіане, – звернувся він до лева – все що ви розповідали про пророцтво, та про легенду. Це навіть не половина правди. 

– Звідки ти це взяв.  

Туп-туп дивився на малюнок і розповів усе що бачив. Друзі тихо слухали. 

– А куди, куди заховав він насіння. Я не бачив. І... мені не добре. 

Його лапи і правда почали підкошуватись, він захотів подихати свіжим повітрям. 

Слоник розповів друзям і справді усе що бачив, крім одного. Того що відбувалось у нього на душі. Що усе було йому знайоме, і десь з прадавніх глибин в його голові билась відповідь де саме потрібно шукати насіння чарівної квітки. Він дихав свіжим повітрям, на дворі, як його ноги остаточно підігнулись і слоник впав без свідомості.