21. Втрачена легенда (ч1)

Туп-туп раптово опинився на якомусь березі біля води. Він точно знав, що до цього він тут ніколи не бував. Разом з тим йому здавалось, що він знає абсолютно все довкола: камінці, які виринали з поміж потоптаної трави, велетенські дерева, чагарники. Але найбільше його здивували слони, які мовчки стояли довкола нього. Вони теж були знайомі слонику.  

Туп-туп здогадався, що знаходиться на тому ж березі озера, де й зараз стоїть їхнє стадо. Але те, що він бачив вже відбулось дуже давно.  

За спиною слоненяти щось бабахнуло. “Браконьєри!” – подумав Туп-туп і озирнувся на звук. Браконьєрів не було. Але натомість він побачив слониху, що лежала недалеко, а за нею старого темношкірого чоловіка. В одній руці він тримав короткий чорний спис прикрашений барвистими китичками, в іншій же був обв’язаний різнокольоровим пір’ям невеликий тамбурин. Він стояв зігнутий в поясі під прямим кутом, руки його були неприродно підняті до неба, наче він намагався зобразити пташку у польоті. Дивився ж він прямо. Слониха от-от мала стати мамою. Але чоловік дивився не на слониху, а далі. Прямо на Туп-тупа. Слоненя вперше звернуло увагу на очі людини – вони були затягнуті сивою поволокою. “Точно, він же був сліпим.” – звідкись пригадав Туп-туп. 

Чоловік різко випростався та вгамселив списом по тамбурину, добувши другий бабах, ще гучніший від попереднього.  Він закинув голову до неба, і почав беззвучно ворушити губами. Його голос гучнішав і гучнішав, аж доки слоненяті не захотілось закрити вуха лапами, бо  слова вибухали наче грім, в найлютішу грозу. Небо почало затягувати чорними хмарами.

“Благословенний цей день і це стадо, яке прийняли мене,
І нехай сонце і небо допоможуть мені віддячити слонам, котрі оберегли мене та навчили своєї мови.  

Нехай сьогодні буде посаджено  наймогутнішу квітку савани,

І зійде вона, проросте тоді, коли савана буде в небезпеці,

З’явиться в травах так, як сонце сходить над цими безкраїми просторами,
Бо в ньому є потреба, щоденно лити світло.

Як розквітне квітка, то стане чудом з чудес, на весь світ,
І сили мої закладаю усі в цю квітку, 

Той хто її нестиме в собі матиме сили мої, щоб порятувати усіх. ”

Небо розірвала блискавка, і від грому, який влупив відразу затрусилася земля. Усі слони з переляку дременули хто куди. Мариво перед Туп-тупом почало розтавати, саме тоді, коли перед чоловіком в повітрі зависла маленька світла наче сонце куля.  

“Насіння квітки я заховаю глибоко-глибоко в найнадійніше місце у савані, і лише той хто матиме його в середині себе пробудить квітку.” – прокричав шаман перекрикуючи бурю, що раптово здійнялась. 

Марево зовсім розвіялось. Туп-туп стріпонувся. Він стояв посеред печери  перед першим малюнком від входу. На ньому був  чоловік зі списом, оточений мамонтами, і перед ним лежав ще один мамонт. Вперше, коли Туп-туп побачив цей малюнок, він подумав, що чоловік вбив того мамонта, а решта мамонтів стояла, щоб йому помститись. Тепер же він зрозумів, в чому найбільший обман печери. Замість мамонтів тут мали бути намальовані звичайні слони. 

–  Туп-тупе, – вирвала його з роздумів Шіна -- Ми тебе гукали, а ти не чув. Я навіть злякалась за тебе. Що трапилось?

– Зі мною все добре.  – відповів Туп-туп Шіні і звернувся до лева – Себастіане, все що ви розповідали про пророцтво, та про легенду, це навіть не половина правди. 

– Звідки ти це взяв.  

Туп-туп подивився на малюнок і розповів про своє видіння. Друзі тихо слухали. 

– Куди заховав він насіння. Я не бачив. І... мені не добре. 

Його лапи й правда почали підкошуватись, він захотів подихати свіжим повітрям від несподіваного здогаду. Слоник розповів друзям що бачив, але змовчав про те, що відчував. Що усе було йому знайоме, і десь з прадавніх глибин в його голові билась відповідь де саме потрібно шукати насіння чарівної квітки. На дворі слоник важко вдихнув.

-- Так значно краще, -- сказав він сам до себе і впав без свідомості.