18 Нанді

Туп-туп наближався до велетенського паркану. Він прислухався, принюхувався та пильно стежив за усім довкола. Підійшов до гладко обтесаних рівних стовбурів, які дуже високо оточували поселення тубільців. Так високо, що й не кожен жираф зміг би зазирнути через ту огорожу.  Знайшов стовбур, який явно був старішим ніж усі інші, і виділявся жовто-коричневим відтінком. Так, саме тут жила його подруга. Слоник пригадав кодовий стукіт, якого навчила його Нанді під час останньої зустрічі. Заразом він пригадав і день їхнього знайомства

 Це було ще задовго до того, як він з батьками прийшов до озера. Туп-туп гарно пам’ятав той день, бо чи не вперше він тоді почув від батьків щось схоже на сварку. Мама хотіла піти на пасовище в зарослях акацій на південь, але батько наполягав на тому, щоб навпаки, вже наближатись до берегів озера, на північ. Туп-тупові не сподобалось як між собою розмовляли батьки. Він відійшов від них, і на травичці побачив прекрасного метелика. Туп-туп одразу ж кинувся за ним бігти. А той, наче заманював слоника, нікуди не поспішав, постійно приземлявся на щось перепочити. Та врешті метелику набридло уїдливе слоненя, він високо піднявся та полетів собі геть, дрібно тріпочучи прекрасними крильцями.  

Туп-туп лише зараз зрозумів, що занадто захопився переслідуванням і відбіг дуже далеко від батьків. На якусь мить він завагався куди йому йти. Але Він озирнувся, побачив знайомого баобаба, яких тут чомусь росло не так багато. Але його хобот вловив як щось нестерпно смерділо. Йому стало цікаво і він пішов туди де вів хобот. Відразу за баобабом стояло щось велике і біле,  пізніше він дізнався що то  фургон. Потім він побачив силу силенну нових штук, яких він ніколи раніше не бачив. І на одній з них сиділа дівчинка. Це й була Нанді. До того дня він ще не бачив людей і на його щастя батьки Нанді саме були зайняті спробою порахувати зебр, які пробігали за пагорбком. 

– Привіт. Красунчику, який в тебе гарний хобот. – Зі щирим захопленням вигукнула дівчинка. 

– Я Туп-туп, а тебе як звати? – представився слоник. І на його подив, дівчинка зомліла. 

Він підбіг до неї, обдмухував на неї з хобота і вона, врешті, прийшла до тями. 

– Ти вмієш говорити людською мовою? – запитала дівчинка. 

– А ти людина? – і собі запитав Туп-туп. 

– Ходімо звідси швидше, бо скоро прийдуть мої батьки. Вони дуже зацікавляться тобою, і ми нормально не пограємось. Тому краще поспілкуємось де інде. 

З цього й почалась дружба Туп-тупа та Нанді. Він тоді часто заходив до дівчинки в табір бо вона розповідала силу силенну всього цікавого, і навіть показувала як користуватись людськими предметами: пляшкою, фотоапаратом, стільцем, на який Туп-туп так і не сів, щоб не зламати. Та найбільше слоненя вразив генератор.

А ще якось дівчинка розповіла йому де знаходиться їхнє селище. І запросила в гості, коли почнеться сезон засухи. Вона дуже ретельно пояснила як дістатись до нього від озера Вікторії. А ще вони домовились тоді про умовний стукіт, яким мав її позвати Туп-туп. 

І зараз туп-туп, на секунду завагався, щоб точно пригадати умовний сигнал, з 10 ти різних ударів. 

Але він не встиг прогупати навіть до п’ятого, як над парканом з’явилась знайома голова. Нанді побачила слоненя та, недовго думаючи, перемахнула через триметровий паркан. 

Дівчинка кинулась обіймати Туп-тупа. 

– Тобі тут бути небезпечно. – відразу сказала вона. 

– Я знаю. – Туп-туп не дав договорити. Але я прийшов не один, і нам здається потрібна твоя допомога. 

– Ти не розумієш, – сказала Нанді. 

– Звичайно, що я не розумію, але спершу вислухай нас, а потім ми вислухаємо тебе.

Туп-туп був занадто переконливим. Нанді здалось що вони не бачились цілу вічність. Хоча від останньої їхньої зустрічі, перед тим як слони пішли до озера, а її батьки-вчені повернулись в село пройшло всього кілька тижнів. Але за ці тижні дуже багато всього змінилось.

– Гаразд, веди мене до своїх друзів слонів, – погодилась Нанді. 

Туп-туп нічого не відповів, а лише повів дівчинку до того місця в хащах чагарнику біля селища, де залишив Шіну та Себастіана. 

– Тільки не лякайся, – чесно попередив подругу слоник.

Першою звичайно виглянула Шіна. Вона з подивом розглядала людину. Павіхаті часто розповідав їй про ті часи, як він працював разом з людьми в індійських джунглях.  Себастіан же нікуди не поспішав. Дівчинка підійшла ближче, і ледь не кинулась утікати. 

Туп-туп її зупинив. 

– Я попереджав, щоб ти не лякалась. 

Вона не зводила очей з хижака, який хоч і був занадто худим та трохи подертим після останньої дуелі, він все ж був Левом – найгрізнішим хижаком саван. 

– Нанді, знайомся, це Шіна, а це Себастіан. Друзі, – це моя таємниця Нанді.

Дівчинка чекала доки звірі, яких привів з собою Туп-туп також заговорять до неї. Але вони мовчали. 

– Я чомусь не здивована, що ти потоваришував з левом. Сказала дівчинка. 

– Він мені сказав те саме за тебе. Ви чимось схожі. – Відповів їй Туп-туп.

– Дякую. А зараз твої друзі мовчать?

– Так. Може привітаєтесь? 

– Привіт, – сказала Шіна.

– Привіт, Нанді – промуркотів Себастіан. – і ось ця маленька таємничка має нам допомогти розгадати таємницю печери? 

Нанді була трохи збита з пантелику, бо до цього вона думала, що розуміє лише мову Туп-тупа. Але після слів лева очі дівчини загорілись? 

– Таємниця печери? А що за печера, коли ми туди підемо. 

Але голос дівчини потонув в гуркотінні двигунів які саме проїхали недалеко дорогою. Тварини обрали дуже гарні чагарники, що їх не було видно з дороги. Але від того, що автомобілі проїхали зовсім близько вони ледь стримувались, щоб не дременути в різні боки. Але, найбільше налякалась Нанді. 

– Вам потрібно забиратись звідси. Негайно! – зашепотіла в паніці вона. 

– Цікаво. Кого ж це принесло, що вона цих звуків більше перелякалась, аніж мене? -- Запитав Себастіан.