17. Таємниця Туп-тупа розкрита

Туп-туп сміливо крокував на південь у глибину савани, наче ходив тут дуже багато разів. Але на це мало хто звернув увагу. Єдине що турбувало усіх, це нестерпна спека. Але ні Шіна, ні Себастіан не посміли заперечити Тупові. Він йшов швидше ніж ходив за звичай, зовсім не зважаючи ні на палюче сонце, ні на колючі чагарі. 

Шіна і Себастіан були також заінтриговані. Тому  вони ніяк не реагували на зграю мавп, яка стрибала з гілки на гілку та навіть перебігали за ними по траві. Свого часу Туп-туп натерпівся від них образ. Але сьогодні вони стрибали мовчки. Мавпи не вірили що бачать слона з фіолетовим хоботом разом з Левом та іншим слоненям дивного кольору. Потім вони пройшли повз кількох жирафів, які в усі засухи приходили до озера останніми, бо їм вистачало вологи з листя, яке вони їли на височенних деревах. 

Туп-туп іноді підіймав хобота до гори, та принюхувався, наче його щось непокоїло. Врешті він не витримав та запитав у лева:

– Себастіане, це нормально, що за нами йде кілька левиць? 

Очі Шіни здивовано округлились, та й Себастіан здивувався не менше, адже навіть він не відчував переслідувачів. Лев прогарчав до них, щоб ті перестали ховатись та виходили. 

– Нам краще відійти подалі – сказав Туп-туп, і вони з Шіною поспішили відразу це виконати.

Себастіан зовсім скоро наздогнав слоненят. Він явно був не в гуморі. 

– Що трапилось? – поцікавився Туп-туп. -- Можливо ти хотів би залишитись з левицями? 

– Навпаки. Мені довелось пообіцяти, що після того, як ми знайдемо квітку зулу, та врятуємо Савану, я очолю їхній прайд. 

– Так це ж чудово – зраділа Шіна, – чому ж так дутись? 

– Багато причин є, але найголовніша в тому, що я б хотів повернутись до свого рідного прайду. Або взагалі залишитись з вами. Але є певні закони саван. Леви мають бути з левами. 

– І що ти робитимеш? – поцікавився і собі Туп-туп. 

– Ще не знаю. Та й мені здається ще рано про це думати. Спершу нам потрібно врятувати савану, тож ходімо знайомитись з твоєю таємницею. Я сподіваюсь, що це насправді допоможе нам з пошуками чарівної квітки Зулу. 

– Я знаю, що вона точно допоможе. – Сказав впевнено Туп-туп, і вперше за довгий час повернув  вправо. 

– То це й ще “вона”, – прошепотіла роздратовано Шіна до Себастіана. –  Аякже, вона, точно допоможе, тільки б знати хто вона. 

– Шіно, не хвилюйся так, бо мені щось підказує, що ми будемо здивовані. Навіть дуже здивовані. 

– Чого б це?

– Я тут був дуже давно, і пам’ять в мене не така як у слонів. Але, якщо вона в мене хоч трішки збереглась, то я знаю куди нас веде наш юний дивний друг. Здається ми йдемо до селища. 

– До якого такого селища, – здивовано перепитала Шіна, не повіривши своїм вухам.

Але з-за високої трави вітер доніс не звичний для її хобота сморід розпаленої гуми та бензину. Десь поруч була дорога. Єдиним правилом, яке чула вона від свого батька з відтінком суворої заборони, це не наближатись до будь-чого з таким ароматом. 

– А зараз будьте обережні. Буде не дуже добре якщо нас побачать люди. 

– Ти зовсім здурів? – прошипіла на друга Шіна. – ти навіщо нас сюди привів? Вони ж вбивці, які люблять на сніданок, обід та вечерю закусити слоненятком. 

– Я знаю, але моя таємниця живе в селищі. Тому, я вас попрошу трохи пройтись зі мною, щоб ми були ближче одне до одного, і потім все побачите. 

Шіна хотіла було попросити Себастіана, щоб той надоумив Туп-тупа, але, побачила задоволену посмішку на очах лева та передумала. Себастіану вочевидь дуже подобалось все що зараз відбувалось, і він з нетерпінням чекав продовження.