16. Таємничі таємниці

Туп-туп ніколи раніше навіть уявити не міг, що якийсь лев його захищатиме від інших левів. Але ще менше йому вірилось в те, що його батьки зараз стоять за ним в таємничій печері Мамонта, та були так саме захищені його другом, якого вони ще вранці терпіти не могли, а Павіхаті й до тепер його не любив. Слоник помітив, що після перемоги Себастіана Павіхаті геть набурмосився.

Доки усі оговтувались, Туп-туп, наче нічого й не сталось, ще раз пішов оглянути печеру. Він знову занурився в малюнки, і йому цього разу видалось, що вони йому дуже рідні. Прямо на стільки, наче він їх сам малював. Батьки хотіли погукати його, але Себастіан похитав головою, мовляв, не потрібно чіпати Туп-тупа. 

До Туп-тупа долинали слова з їхньої розмови, про те, коли варто виходити з печери, чи може левиці з левом чекають в засідці. Його надчутливий фіолетовий хобот говорив, що хижаки майже усі розійшлись. Залишилось лише троє левиць. Які навіть не ховались, а сиділи, наче чекали якогось друга. Там, до речі, була й левиця, яка полювала на слоненят. 

Біля останнього малюнку на стінах печери, де люди поклонялись слону, Туп-туп почув знову як про нього говорять:

– Ваш син незвичайний. – сказав Себастіан до Урзули та Отума, – у нього в грудях найхоробріше та найдобріше серце з усіх що мені доводилось зустрічати.

Батьки, які й так після битви стали обачно привітними з левом, після його слів про Туп-тупа, зовсім розтанули. 

– Ви знаєте, до тепер не можу стримати сміху, як пригадаю наше знайомство. -- продовжив Себастіан. -- Слоненяті стало шкода лева, і воно захотіло підійти й запитати, чи лев бува, не помирає. – Слони гучно засміялись, аж стіни печери затремтіли. Навіть Павіхаті не стримався. – А Шіна, вона взагалі дуже мила дівчинка. Але як за своє вчепиться, – то стає гіршою за гієну з кісткою. 

Левові дуже кортіло розпитати про фіолетовий хобот Туп-тупа, але він пам’ятав, як його другові було не приємно, коли хтось говорив про його хобот.

– Мені не добре – раптом перервав їхні веселощі Туп. – потрібно вийти на двір. 

– Що трапилось, – Шіна першою підскочила до друга, та підтримала його, бо Туп-туп досить сильно хитався на своїх лапах. І вони всі разом не довго думаючи вийшли з печери. Вже на самому виході побачили левиць, але ті сиділи далеко, та й було їх всього троє. 

– Туп-тупе, що з тобою трапилось? – запитав Павіхаті. 

– Не знаю, мене занудило і запаморочилось в голові. Ледь не впав. 

– Напевне ти щось сьогодні не те з’їв.

– Та ні. Наче їв як звичайно. 

– Я переконаний, що ти не правильно харчуєшся. – наполягав індійський слон. 

– Пане Павіхаті, ви краще скажіть що йому їсти, а не вказуйте, що він не так їсть. – стала на захист сина Урзула. – Він ледь не посинів увесь. 

Та їм знову не судилось говорити, Шіна як стояла, так і впала лягла на землю, колір її шкіри сильно посвітлів, і став ледь не повністю сірим. Старші слони також замовкли від того, що їх трохи нудило. Лише Себастіан тривожно спостерігав за слонами. Туп-тупові на відміну від інших, стало вже зовсім добре, тому він підійшов до печери та затягнув хоботом повітря. Він лише зараз зрозумів, що вкрай неприємний запах плісняви наче підсилився в багато разів. Він пригадав малюнки на стінах, які відкрились, після того, як його батько оббив усю глину, і прошепотів. 

– Малюнки наче хотіли говорити зі мною. А ті, що тут на стінах я взагалі не зміг побачити. Потрібно повернутись і роздивитись. 

Він вже хотів бігти назад в середину, як його зупинив Себастіан. 

– Тупе, не потрібно йти туди, з цією печерою щось не те. Он усім твоїм родичам стало зле. 

– Але мені потрібно роздивитись малюнки, в них щось заховано. Вони наче намагаються мені щось сказати. 

– Не думаю що вони тобі щось дадуть. – втрутився в їх діалог Павіхаті. – Цих мамонтів намалювали прадавні люди. Світло та генератор також люди поставили, але сучасні. А ти хочеш щось зрозуміти в малюнках. 

Туп-туп нічого не відповів, він думав про останні слова Павіхаті. І раптом його осяяло: 

– Шіно, Себастіане, ходіть зі мною. Мамо, тато, пане Павіхаті, заждіть нас, ми повернемось доволі скоро. 

– А куди ти їх збираєшся вести? – поцікавився тато. Він напрочуд легко сприйняв зміни у своєму сині. Він не питав чи можна піти, він просто наказав усім – і батькам, і чужим слонам і левові. 

– Куди ми йдемо таємниця, та сподіваюсь, що вона допоможе нам розкрити таємницю цієї печери.