13. Випадкове зібрання

Кожного дня  Туп-туп з Шіною носили силу-силенну стручків акації, з яких лев добував собі боби та з задоволенням ними смакував. 

Батьки спершу супроводжували дітей, бо боялись, щоб на них ніхто не напав. На третій день Туп-туп з Шіною попросили не ходити за ними, і усім довелось погодитись. Хоча Павіхаті таємно продовжив слідувати за дітьми. Але на такій відстані, щоб вони не бачили. Зате у випадку небезпеки він встиг би добігти, щоб врятувати свою доньку та її друга. Але не лише страх за дітей під час подолання шляху до печери змушував його порушити слово. Насправді Павіхаті не хотів зізнаватись в собі, що вся його мудрість заважали сприйняти світ яким він є. А саме, він не вірив, що Себастіан зміг відмовитись від м’яса і найдужче хвилювався за дітей через нього. 

На п’ятий день Туп-туп з Шіною як завжди принесли два величезних оберемки стручків у своїх хоботах. Але лева на вході у печеру, де він зазвичай їх чекав, не було.  

– Може він в середині відпочиває? -- припустив Туп-туп. 

Слоненята залишили стручки біля входу та почали спускатись вглиб печери, тиша бриніла тривогою, а краплини води, які капали десь там біля генератора в калюжку ще більше насторожували. 

– Пане Себастіане! Ви де? – погукала, Шіна. Миттєво навпроти з темряви відділилось два круглих вогники, які формою нагадували повний місяць. Це лев повернув голову. 

– Туп-тупе, Шіно, як добре що ви прийшли, а я якраз намагаюсь розгледіти малюнки на стінах. 

– Доброго дня, пане Себастіане. Зараз я Вам трохи допоможу – сказав Туп-туп та смикнув хоботом ручку генератора. Той завівся і під стелею, осяюючи усю печеру, загорілось безліч ламп.   

Лев покинув розглядати малюнки, і натомість знову пильно подивився на Туп-тупа.

— Це ж людська штука. І світло також не від сонця, а від інших людських речей. Звідки ти знаєш як воно працює? 

– Та то випадково – розсміялась Шіна. – Ми коли знайшли вперше печеру, то він тріснувся об важіль головою, а потім смикнув, бо був злий на нього, ось так і навчився користуватись. 

Туп-туп нічого не відповів. Себастіан відвернувся та повернувся до вивчення малюнку. 

“Пощастило, що далі не розпитували” – подумав Туп-туп. Він не любив обманювати, але й розповідати звідки знає що таке генератор та як він працює зараз також не хотів. Натомість він розвернувся та почав розглядати настінні малюнки. Ось той, який був над генератором, на якому патички-люди вбивали мамонта був останнім малюнком. Після нього розкинулась ще кілька велетенських настінних картин. На одному люди перемагають інших людей. І чомусь Туп-тупові здалось, що ця картина була радісною. Наче малював саме переможець. Але найдивніше, що під час цієї битви на полі бою також були мамонти. Наче вони билися за переможців. На наступному малюнку, було зображено багато мамонтів, які наче просто стояли колом. Туп-туп йшов і розглядав життя минуле з настінних малюнків. Все було на стільки дивним. Особливо мамонти. Він бачив що вони дуже схожі на слонів, але були горбатими з високими головами, та навіть з картини було очевидно які у них були гігантські бивні. . 

– Дивина. – присвиснув Себастіан. – Я бачив інші печери з малюнками. Але ця відрізняється. 

– Ви бачили інші печери мамонта? – з цікавістю перепитала Шіна. А Туп-туп й далі розглядав малюнки. Вони його справді лякали, але й притягували. Він хотів розчинитися в них. Стати тим мамонтом, який допомагав людям здобути перемогу. Або вожаком стада мамонтів як на останньому малюнку. 

– Звісно бачив. За однією з легенд, які я чув про квітку зулу, вона захована в печері. Саме тому я облазив усі печери які знайшов, і ті що зовсім близько до озера і ті що дуже далеко від нього. Але нічого не знайшов. 

– А чим ця відрізняється? – розпитувала далі Шіна. 

– Не знаю, важко сказати. І малюнки й стіни схоже на те, що я бачив. Хіба вони якось більше організовано розміщені, наче на одному рівні. Ну може те мені видається бо в інших печерах не було такого шикарного освітлення як у вас тут. 

– Мені не подобаються ці малюнки сказав Туп-туп. 

Але Себастіан шикнув, щоб вони замовкли. Туп-туп з Шіною відразу почули повільні та обережні кроки -- хтось заходив до печери. І раптом від входу донісся хрипкий видих. Потім страшний стогін невідомого звіра.

– Себастіане, світло. – Одними губами прошепотів Туп. А хоботом показав, як саме вимкнути генератор. Бо Себастіан стояв найближче. 

 Себастіан блискавичним ударом лапи вимкнув світло. І вони всі разом безшумно пішли  до виходу. На їхній подив вихід був завалений чимось велетенським, і саме від нього йшли звуки. Шіна нервово вхопилась хоботом за хобот Туп-тупа. Себастіан намагався втихомирити настовбурчену шерсть. 

– Туп-тупе, Шіно, ви тут. – почули вони голос Павіхаті від виходу. 

– Татко, хіба можна так лякати. – Шіна кинулась до Павіхаті. 

– Легше, доню, – попросив він, після того. як вона вдарилась об нього лобом. -- Я здається застряг.

Вони спершу марно намагались виштовхати Павіхаті на вулицю, потім пробували тягти за хобота, але нічого не виходило. Вхід в печеру був занадто малим для Павіхаті, а він дуже сильно хотів протиснутись, щоб підслухати про що говорять діти з Себастіаном. І те що він застряг його точно не веселило. 

– Все досить, – сказав Туп-туп, і потім запитав в Себастіана. – Якщо що, ти зможеш прогризти в ньому дірку? Бо інакше нам тут всім кінець. 

Павіхаті нічого не встиг відповісти, як знадвору почувся голос Отума.  

– Павіхаті? Ми ж домовлялись, що більше не будемо ходити за дітьми. Що ви тут знову робите? 

– Не думаю, що вам приємно говорити з тією частиною, яка до вас стирчить з цієї печери. Може краще витягнете мене, а потім поговоримо. 

– Звичайно витягнемо – Урзула ледь стримувала сміх. – Але трохи пізніше. 

– Ей там, з іншого боку слона, на рахунок три штовхайте. – змилувався Отум

Ось так весело з другої спроби всі разом дістали Павіхаті. Павіхаті було соромно за те, що він знову обманув і дітей і друзів, а ще більше соромно через те що застряг, але його заспокоїли, що все гаразд, адже батьки Туп-тупа також прийшли.