11. Де Павіхаті?

Туп-туп мчав так швидко, що ледь не збився з дороги. Він не зупинявся навіть на мить, не переводив подих. Він поспішав, бо Себастіана  міг врятувати лише Павіхаті. Коли він  добіг до пасовиська, сонце вже повністю піднялось з-за горизонту. Він попрямував до улюбленого дерева, де батько Шіни зазвичай спав, там нікого. Потім оббіг все пасовисько. Але Павіхаті ніде не було! 

Він вже вирішив повертатись до печери як раптом, ззаду, почув голос мами. 

– Туп-тупе, зажди не втікай…

– Синку, – підхопив тато. – Ми дуже хочемо… тобто, нам дуже потрібно..

– Так, синочку ти наш золотий. Нам треба всім трьом…

– Ми хочемо поговорити – дуже тихо, ледь чутно завершив нарешті спільну фразу батьків Отум.

У Туп-тупа миттєво посвітлішало на душі. Він залюбки б поговорив з ними, але не можна було гаяти жодної секунди.

– Мамо, тато, мені теж так багато потрібно вам сказати, але не зараз. Зараз мій друг в біді, і лише Павіхаті може йому допомогти. Не знаєте де він?

– Звісно знаємо. Він же щоранку ходить медитувати на берег та купається в озері.

–  Відведіть мене до нього, швидше.

– Зажди. Спершу розкажи хто твій друг,  що з ним і чим тобі може допомогти напівбожевільний індійський слон. -- тон батька став як зазвичай суворим.

– Я все розповім, відразу, але благаю Вас, швидше, ходімо.

Батьки, на великий подив Туп-тупа, не перечили та повели сина до Павіхаті. А Туп-туп швиденько розповів події вчорашнього дня. Спершу йому було важко розповідати, але з кожним словом про їхні з Шіною пригоди ставало легше на душі, наче гора з плечей сповзала. Туп-туп лише тепер починав розуміти наскільки їхні пригоди були неймовірними, і чим далі розповідав, тим більше розпалювався.

Батько йшов мовчки, а мати лише зойкала. Якби Туп-туп їм розповів усе до того, як вони вчора йшли їхніми слідами які перемішались з лев'ячими, та не напоролись на покинутий табір браконьєрів, то вони б точно не сприйняли його слова серйозно. Але тепер вони майже повірили, що зараз Шіна сама доглядає за хворим левом, який відмовився їсти м’ясо, і тому залишися зовсім без сил. Все ж батьки не були готові до настільки неймовірного повороту подій. 

Павіхаті й правда медитував на березі мальовничого озера Вікторія. Якщо дивитись на  безкраї води з однієї точки можна було подумати що перед тобою розкинулося справжнє море. Хвильки весело накочувались одна на одну, і з баранцями набігали на піщаний пляж. Павіхаті сидів на самому краю сухого піску. Його ноги були скручені в позі лотоса, очі заплющені, а вода зовсім трохи не діставала до його ніг. 

Туп-туп тихенько підійшов, щоб не налякати мудрого індійського слона. І потім  поштурхав того хоботом. 

– Пане Павіхаті, нам потрібна ваша допомога. 

Той ніяк не відреагував. Туп-туп вже було подумав, що то правда медитує, аж раптом Павіхаті дуже голосно захропів. Він спав!

Туп, не довго думаючи, штовхнув батька Шіни плечем в спину, і той  скотився у воду. Павіхаті з диким лютим криком підскочив та став відразу на задні лапи. 

– Корабель йде на дно, рятуйте! – закричав він з просоння. Але за секунду він прийшов до тями. – Туп-тупе, а чому ти один, де Шіна? 

Передбачаючи що далі буде Туп-туп відразу запропонував.

– Давайте я дорогою все розповім, нам потрібно в печеру Мамонта. 

***

 Коли Туп-туп привів своїх батьків та Павіхаті, то він був трохи здивований, що лев вже лежав та дихав свіжим повітрям на краю печери. 

– Шіно як він? – підскочив відразу до подруги Туп-туп. 

– Запитуй про мене в мене -- поважно сказав Себастіан -- я трохи краще. Ви вчасно дали мені води. 

Слоненята спокійно розмовляли з левом, а дорослі не могли й поворухнутись. Вони чекали чого завгодно після розповіді Туп-тупа, крім того, що вони й правда біля печери побачать лева, як спокійно розмовлятиме з їхніми дітьми. 

– Я так розумію, що то ваші батьки стоять? 

– Так, вибачте, пане леве. Я просто не зміг їх не привести. 

– Все гаразд. 

Слони не могли оговтатись, адже зараз  маленьке слоненя сидить коло лева, а інше спокійнісінько собі підходить та розпитує як хижак себе почуває. Але це був лише початок для здивувань, адже далі Туп-туп сказав. 

– Шіно, ми напевне не будемо називати батькам його імені, тож будемо звати його паном Левом. 

– Тобто не будете називати імені? – зашепотіла  перелякано Урзула. Перед її очима зараз стояла картинка на якій Лев нападає на слоненят. І вона не могла цього витримати. 

– По-перше, відійдіть від лева, там небезпечно. – сказав Отум. – По-друге, ви назвали одне одному свої імена? Ви взагалі сказилися? 

Мовчав лише Павіхаті. Він побачив, що лев був дуже худим, навіть занадто. Але найголовніше, крім власного страху перед королем усіх звірів Павіхаті не відчував від лева абсолютно ніякого хижого наміру вбивства. А навпаки. Від лева наче виходив спокій, неначе він був задоволений, що коло нього ходили саме слоненята. 

– Заждіть тут, я піду поговорю з левом, -- сказав він до батьків Туп-тупа. А потім звернувся до Себастіана 

– Шановний, діти казали, що ви м’яса не їсте. 

– Так. Вже три роки як не їм.  

– Але левам не можна обходитись без м’яса. Три роки – це справжнє чудо. 

Він підійшов до лева. 

– Мене кличуть Павіхаті. 

– Себастіан. 

– Який унікальний випадок. – Сказав Павіхаті, і звернувся до Отума. – забирай усіх. І залиште нас з левом. Я, здається, зможу йому допомогти. Прослідкуйте, щоб Туп-туп з Шіною поспали. 

Урзула довго не думала, взяла за хвоста Туп-тупа та потягла його геть від печери. 

Той пручався, але Шіна спокійно йшла поруч, та щось мугикала собі в хобот. 

– Не хвилюйся сказала вона. В мого батька все вийде. Він же в мене наймудріший на світі індійський слон.