10. Себастіану стало зле

Ранок видався напрочуд прохолодним, а схід сонця трохи затримався через хмари. Туп-туп разом з Шіною, як і домовились напередодні, зустрілись ще задовго до сходу сонця. То був єдиний спосіб, як втекти від батьків – піти доки вони ще сплять. 

– Ти хоч трохи спала? – запитав Туп-туп. 

– Так, зовсім трішки. – відповіла Шіна і широко позіхнула.

– Я зовсім не спав. Думав. 

– За свій хобот та батьків? – голос подруги прозвучав трохи роздратовано. Вона вже насправді стомилась чути про одні й ті ж його проблеми. 

– Та ні. Там все вирішено. Поговорю з ними після того врятуємо саванну, а як нічого розмова не дасть то піду зі стада. 

– Але ж ти вчора казав, що після того, як повернемось від Себастіана то поговориш з ними.

– Так, Але я вирішив, що це буде краще зробити після того, як ми знайдемо квітку Зулу. А не спав, бо хвилювався за Себастіана. Неспокійно мені. А що як його знайшли хижаки, чи інші леви. 

– То ходімо швидше. Бо після твоїх слів аж в мороз кинуло.

Слоненята без особливих пригод дійшли до свого таємного місця. Саме в цю ж мить сонце вигулькнуло за хмари, та освітило вхід в печеру. 

– Не подобається мені це сонце, воно наче якесь зле. – сказав Туп-туп. 

– Сонце як сонце, давай вже в середину заходити, – підштовхнула його Шіна.  

– Пане Себастіане, ви де!? – прокричав слоник. Все ж після вчорашньої зустрічі з левицею вони боялись, а що як Себастіан передумає не їсти м’ясо. А на всі спроби Туп-тупа погукати Себастіана йому відповідало лише відлуння.  

– Туп-тупе, не хвилюйся, він просто спить і не чує нас. 

– Угу. відповів Туп-туп. Принаймні, мій хобот каже, що він нікуди з печери не виходив. А це вже добре. 

Туп-туп несподівано зупинився. Його очі заблищали здогадом, що вони зовсім не залишили левові води. 

– До генератора, швидко. 

Дійсно там коло самої стіни лежав лев. Його боки важко підіймались і опускались, очі були заплющені. 

– Пане леве, прикидайтесь, ми вже прийшли. – гукнув ще раз Туп-туп, що було сили. Себастіан не відреагував. 

– Шіно, принеси води. – попросив він подругу. 

– Що, якої води з озера? 

– Тримай йому голову! – сказав  Туп-туп. Часу пояснювати не було, а сам кинувся кудись в глиб печери. Він пам'ятав, що колись помітив зовсім маленьку ямку під стіною біля першої картини. В неї збігала водичка зі стіни. 

Шіна послухала друга, тим часом Туп-туп, голосно гупаючи мчав до Себсастіана несучи в хоботі зовсім трохи води. Він миттєво виприснув на лева майже все що приніс. Кілька затяжних секунд Себастіан зовсім не реагував. Але все ж його очі врешті розплющились і він розгублено озирнувся.

– А, слоненята, це ви. Ви що, нікуди не ходили?

– Ні, ми вже встигли навіть поспати. поспішно першою відповіла Шіна.

– Угу, встигли поспати – з легкою іронією в голосі підтвердив Туп-туп. 

– Мені щось не дуже добре. Ви б йшли додому. Голова крутиться, та страшенно болить. Хочеться трохи самому побути.