09. Розмова під зорями

Шіна побачила Туп-тупа біля майданчика з термітниками -- він лежав на животі та плакав. Шіна не знала, як зарадити другові, тому вирішила почекати, доки Туп-туп сам її помітить. Він досить скоро перестав плакати та ліг на спину, смішно задерши ноги. Він дивився на яскраві зорі, які бувають над саваною лише в такі спекотні сезони. 

Шіна тихо підійшла до друга, ледь стримуючи усмішку з його кумедної пози.

– Бачиш, он південний хрест, – несподівано сказав Туп-туп, як завжди не спішно вимовляючи слова. Він показав на небі хоботом на 4 зірки. -- Це наймагічніше сузір’я нашого неба. 

– І в чому ж його магія, окрім маленького слоненяти, яке не повинно знати навіть слова “сузір’я”, але знає навіть назву одного з них. 

Туп одразу не відповів. Шіна лягла поруч так саме на спину й собі задивилась на південний хрест. Слідкуючи за мерехтінням зірок, вона навіть  втратила лік часу. Шіні дуже захотілось дотягтись хоч до однієї малесенької зірочки, взяти в руку. Запитати, чому вони так часто мерехтять, і чого це мерехтіння так зачаровує.  Справді магічне сузір’я. 

– Я тобі колись розкажу свою найбільшу таємницю. Але не зараз. Ще не можна. -- раптово порушив мовчання Туп. 

– Тобі вже краще? – запитала Шіна. Вона насправді була дуже допитливим та цікавим слоненям і її так свербіло розпитати за яку таку таємницю заговорив слоник. Та батько з самого малечку вчив її цінувати чужі таємниці та не лізти туди де не просять. 

– Так. Мені значно краще. І навіть трохи соромно, що ти бачила як я плачу. Повір я до цього плакав тільки раз чи два за все життя. 

– Хлопці такі дивні. То й що з того, лише третій раз ти плакав чи сотий. Виправдовуєшся, наче щось погане зробив. ? 

– Ні, я серйозно. Сльози -- це слабкість яку не можна проявляти ні перед ким. Особливо перед батьками. Хоча якщо хочеться плакати, то краще поплакати. Але не довго, бо себе довго жаліти не можна. 

– Ти говориш такими мудрими словами, наче прожив вже не одне життя.  Це теж пов’язано з твоєю таємницею?

– Так. 

– Туп-тупе, ми ж завтра підемо до Себастіана? 

– Звичайно. Треба встати раніше ніж батьки, щоб вони нас не зупинили

-- До речі, батьки. Ти б їх пробачив. Вони насправді дуже сильно тебе люблять. Просто через свою любов, сліпі, а тому не розуміють що творять.

Туп-туп важко видихнув. 

– Та знаю я. Але ми так гарно жили в савані. Вони завжди раділи та сміялись з моїх витівок, доки не довелось повертатись до стада. Тоді їх наче підмінили. Ставли насуплені злі, сварились між собою та й мені частенько перепадало. Можливо, якби я не загострював увагу на тому, що вони переживають, то все було б гаразд і ми вже б давно жили мирно та раділи як колись. 

– Так в чому тоді проблема? – Щиро здивовано запитала Шіна. -- Просто не зважай, та й по всьому. 

–  Проблема в тому, що, хоча я це дійсно знаю і постійно думаю про це, але як тільки зближуюсь з батьками, то я забуваю за те, щоб не зважати.. Далі все стає так, як ти щойно бачила. І навіть просто згадає хтось за моїх батьків чи запитає мене за них, і мені вже важко стримуватись, так боляче стає. Хоча зараз наче легше.

– Знаєш, -- мені здається що все нормально. Якби не твій хобот то була б інша причина ваших скандалів. 

– Тобто? – цього разу вже здивувався Туп-туп. 

– Просто ти дорослішаєш, рано чи пізно все одно ви б почали за щось сваритись. 

– А ти чому не сваришся з Павіхаті?

– Я не сварюсь? Та то ми просто через тебе майже не бачимось. Ми з ним сваримось так, що він іноді медитує годинами, щоб заспокоїтись. А я, після його медитації, одним сказаним словом допікаю батьку так, що йому знову потрібно шукати спокою в якійсь з його чудернацьких поз. 

– Ого. я й не знав що ви так можете сваритись. Навіть не віриться. Але як ви тоді живете разом. Та й ти так сяєш, коли про тата говориш, у твоєму голосі стільки добра та тепла. Навіть зараз. 

– Звичайно. Бо що б там не було, я його люблю. Тож те, що ми сваримось аж ніяк не показує, що ми погано одне до одного відносимось. Головне не зациклюватись на поганому та рухатись далі. Головне жити. А якщо ти якусь образу маєш в серці, то вона ніколи не дасть тобі жити повним життям.  Ми ж ображаємося не тому, що нас ображають, а тому, що ми не можемо забути. А це вже зовсім інше. Твої батьки взагалі знають, що тебе образили, чи за те чим вони тебе образили? 

– Я не казав. 

– От тобі й маєш. Тобі треба поговорити з батьками. Терміново!!!  

– Так, але після того, як відвідаємо Себастіана. -- поставив умову Туп-туп.

– Це теж вірно. Як думаєш, в нас вийде знайти квітку та врятувати савану?

Вони замовкли, прислухаючись кожен до своїх думок.  Наче це питання було не до Туп-тупа, а до когось іншого. До когось значно більшого, значно вищого, ніж Туп-туп, чи будь-який інший слон. Наче це питання прозвучало для сузір'я Південного хреста. Але зорі продовжували тихо мерехтіти, і нічого не відповідали. Аж раптом Шіна підхопилась. 

– Ти бачив? Бачив!?-- Закричала вона. Зіркавпала 

– Тепер вірю, у нас все вийде. – Туп-туп також підвівся. – Добраніч Шіно. До завтра.

Він пішов до місця, де ночували мама з татом. Вмощуючись спати Туп-туп  вирішив, що це востаннє, коли батьки удають, що давно сплять, а він удає, наче їм вірить.