8. Батьки VS діти

Тінь, якої спершу злякались слоненята, належала Павіхаті. Він стояв на одній задній лапі з високо піднятим догори хоботом. Шіна знала, що ця поза для медитації не означала нічого доброго, бо вона була найскладнішою з того, що робив при ній батько. Але тепер, коли поруч є дорослий слон, вони відчули себе в повній безпеці, хоча до стада йти було ще досить далеко. 

Батько хитався на нозі, бо ледь втримував рівновагу. А лишень  побачив дітей, то припинив медитацію та миттєво зірвався на крик, обережно стаючи на всі чотири лапи. 

– Я так і думав, що ви пішли до Мамонтової печери! Ви ж обіцяли, що не ходитимете сюди більше! Тут же територія прайду. Леви можуть чатувати за кожним чагарником та навіть просто в траві. І чому ви так довго? Я місця собі не знаходив. Та що я, а за своїх батьків ти подумав? – батько Шіни тицьнув хоботом у Туп-тупа. Шіна вперше чула, щоб той так репетував. За весь час, що вона його пам’ятала, він завжди був спокійним, щоб не трапилось. Але цього разу навіть йогічна поза Небесного бамбука не допомогла йому опанувати себе.

– А що вони мені? – відгризнувся слоник. Але на всілякий випадок зробив крок назад, щоб Павіхаті не зміг його дістати своїм хоботом. 

– Не можна так казати! Ви ж ще зовсім діти, що ви зможете без своїх батьків? І взагалі я подумав, що ви впали в урвище і не змогли вибратись. Потім ще картав себе за те що відпустив вас, хоч і попередив, що з того провалля не має виходу. А ви взяли, та й обманули мене. Ви пішли в бік урвища, але повернулись до своєї печери.

– Там є вихід. – обурено відказав туп-туп. В його голосі одночасно бриніло і звинувачення, і розчарування, і байдужість до слів Павіхаті. Він їх обманув. Саме через цей обман вони могли загинути в лапах лева. Добре що той виявився ослаблим вегетаріанцем.  – Та й урвище не таке вже й глибоке, як може видатись, особливо, якщо знизу дивитись. Якби ми впали, то хіба трохи забились та коліна поздирали. 

– Значить ви там були? – вже тихіше сказав Павіхаті. Індійський слон хотів звинуватити дітей в обмані, але виходить що вони нікого не обманювали, а єдиним брехуном тут був він. Який забув, що дітей ніколи не можна обманювати навіть за для їхнього добра. – Що трапилось що ви від урвища пішли в протилежний бік, та ще й так далеко? І чому ви обійшли пасовиська? 

Слоненята переглянулись і змовницьки мовчали. Важко було знайти слова, щоб пояснити усі їхні пригоди за день. Та й розповідати, що вони знайшли лева і відвели до печери, собі дорожче, а щось придумати не встигли. І обманювати слоненята ще не навчились. Павіхаті ж подумав, що слоненята мовчали, бо образились на нього. 

 – Пробачте мені за обман. Просто не хотів, щоб ви наразились на зайву небезпеку. Все ж таки в цих урвищах постійно ховається всяке гаддя та лихо. – Шіна пригадала нещасного та схудлого лева, і приснула сміхом. Павіхаті подумав, що це дуже добрий знак. – Та яка вже різниця, дякувати Ганешу, ви живі.  

Він підійшов до дітей, та спробував їх обох одночасно обійняти. Але відсмикнув хобота, а інстинкти ледь не змусили його втікати. 

– Чому від вас смердить левом?   

– Цей запах нас щойно врятував від левиць. – різко відповіла батькові Шіна.  іншого вибору крім словесного нападу в неї не було, бо Павіхаті почав цікавитись занадто важливими подробицями їхньої пригоди.  – Ти сам пішов в савану серед ночі?  А де батьки Туп-тупа? 

– Твої батьки пішли до Урвища. Вони приходили до мене і були дуже розлючені, що я вас відпустив. Отум ледь не битись ліз, а Урзула постійно плакала. Вони тебе обожнюють, не знаю чому ти так грубо за них говориш. 

– Ви помиляєтесь. Вони лише переживають через мій фіолетовий хобот. Вони соромляться мене на стільки, що до останнього не хотіли доєднуватись до стада. Я чув їхні розмови. Саме тому ми останніми прийшли до Озера,  коли саванна вже повністю пересохла і нас дуже сильно мучила спрага. 

–    Мені здається, що тобі потрібно просто поговорити з батьками. Ймовірно, вони бояться не за те, як їх приймуть слони через те що в них син з фіолетовим хоботом, а за тебе. Щоб ти подружився з однолітками. І не даремно боялись. Якби не Шіна в тебе б друзів, напевне, не було ще довго. Але, з іншого боку, якщо ви додумались вимазатись в шкуру якогось мертвого лева, щоб безпечно дійти додому, то твої батьки даремно переживають за тебе.

Туп-туп з Шіною вирішили не уточнювати, що лев був живим. Просто тактовно змовчали.

– А ось вже й стадо. – сказала радісно Шіна.

– Ні, це всього лиш мої батьки. – сказав сумно Туп-туп. А сам передчував  прочуханку від батька з мамою, в якій він навіть не знав чого буде більше сліз мами, чи криків батька. Єдине в чому він був переконаний так це в тому, що зараз шановний індійський слон зрозуміє, чому Туп так говорить про своїх батьків. 

Ті ж наближались невблаганно швидко. Мати кинулась до Туп-тупа, щоб обійняти, але батько зупинив її. 

– Молодий чоловіче. Що ви собі думаєте – суворо запитав Отум. – Від сьогодні ми з матір’ю забороняємо тобі гуляти далі ніж на відстані п’яти хоботів від нас. 

– То може знову підемо в засохлі савани, щоб ніхто не бачив мого потворного хобота? – Закричав Туп-туп. Він зірвався з місця і помчав через все пасовисько у бік озера. Туп наче навмисне дуже голосно гупав, що аж слони, які вже давно спали прокидались та невдоволень бурчали. 

– Шіно, наздожени свого друга. А ми тут поки з його батьками поговорю. – Сказав Павіхаті до доньки, а потім звернувся до подружжя слонів. Ви ж знаєте, мене звуть Павіхаті, а своїх імен, здається, ви мені не називали. Хоча сьогодні ми вже з вами мали щастя спілкуватися. 

– Мене звати Отум, а мою дружину звуть Урзула. – представився батько Туп-тупа.  – Прошу вибачення, пане Павіхаті, 

Слони кумедно потисли хоботи на честь визнання одне одного та запоруки миру в стаді. Адже самці слонів завжди між собою б’ються. Після завершення церемонії знайомства Павіхаті подивився на зоряне небо і сказав.