7. Нічна савана

Туп-туп та Шіна привели Себастіана до сховку, коли сонце вже давно сховалось за обрій, а над озером зійшов серпанок місяця. Лев здивувався з того, на скільки легко слоненята знайшли замаскований вхід до печери. Він зі своїм прекрасним зором вночі спершу зовсім нічого не помітив, аж доки перед ним не відкрилась велетенська чорна дірка.

– Ось наше таємне місце. – Шіна, показала хоботом, і відразу широко позіхнула, бо дуже стомилась за весь день. – Ми називаємо його “Печерою Мамонта”.

– Ви знайшли там кістки мамонта? – відразу запитав Себастіан.

– Ні. Там мамонти намальовані на стінах. Завтра прийдемо і покажемо. – відповів Туп-туп. Він схвильовано поглядав на місяць, який на очах рухався небосхилом. Уявив перед собою батьків, які вкотре розповідають йому про поганий вплив Шіни, і що він через неї постійно потрапляє в халепи.

– Прекрасне у вас таємне місце. – щиро похвалив лев, зазирнувши до абсолютної темряви печери.

– Дякую. – відповів Туп-туп і позіхнув. – Шіно, нам час вже додому.

Лев поглянув на змучених дітей, та й собі не стримався – позіхнув. Вони всі разом зробили дуже довгий перехід. Таких Себастіан давно вже не здійснював самотужки – його м’язи сильно нили від утоми, і зараз йому понад усе хотілось просто лягти й добряче виспатись.

– Гаразд біжіть вже. – Сказав він до мовчазних слоненят, але на всякий випадок попрохав – Завтра ж неодмінно повертайтесь, розпочнемо пошуки чарівної квітки Зулу.

– Ми прийдемо – сказав Туп-туп. – Що б не трапилось, ми прийдемо. Попрощавшись, слоненята відправились додому.

Себастіано ліг на виході з печери та проводив їх поглядом. Його очі світились відбиваючи місячне світло, а в голові роїлись думки про цих дивних слоненят. Вони не лише не злякались, а запропонували допомогти. А потім йшли з ним увесь день до ночі в цей сховок.

Лев перевів погляд на мерехтливі зірки, які у місячні ночі завжди було гірше видно. Він думав про дивину життя, і вперше подумав про долю. Бо як ще назвати події дня, який нарешті завершується? Єдине у світі слоненя з фіолетовим хоботом подружилось з індійським слоненям в Африці. Вони удвох знайшли його в ущелині, де, на думку лева, його мали б знайти за кілька тижнів лише гієни чи грифи. Але ні. Прийшли слоненята казна-куди та казна-чого. Він зовсім за них не хвилювався, бо знав, що ці двоє, не пропадуть.

Поступово думки Себастіана ставали коротшими, та, врешті, розлетілись, наче сива кульбабка на вітрі. Його очі самі заплющились і він заснув глибоким сном. Вперше за багато років його сон був по справжньому спокійним, бо зараз щось в середині підказувало йому, що все буде добре.

***

Слоненята вперше були так далеко від стада в таку пізню ніч. Вони, на відміну від лева, не так добре бачили вночі, тому були сильно вдячні місяцеві, який їм підсвічував дорогу додому. Туп-туп прислухався до нічних звуків.

Він вперше звернув увагу на скільки саванна в ночі різноманітна. Трава шуміла дуже гучно навіть від несильного вітерцю. Коники-стрибунці та цикади своїм цвіркотінням прорізали нічну темряву, наче безліч тонесеньких дзвіночків-промінчиків. Не далеко прочовгав буркотливий борсук-медоїд, який гупотів своїми косими лапами не тихіше Туп-тупа. Слоненятам було важко йти, адже вони звикли, що в цей час бачать вже далеко не перші сни. Та й висока трава Саван не допомагала пересуванню. Але, попри втому та бажання спати, Туп-туп потрохи пришвидшував крок, бо його хобот вловив запах левів. Шіна не відставала ні на сантиметр.

Раптом, десь далеко єхидно зареготала-забрехала гієна. А зовсім близько на цей моторошний сміх відповіла гарчанням левиця. Вона була зовсім поруч. Слоненята кинулись бігти з усіх ніг. Добре що в них була ідеальна пам’ять, яка буває лише в слонів, тому вони жодної секунди не сумнівались, що біжать до свого стада. Вони навіть пам’ятали рельєф та кількість кроків які зробили, коли вперше натрапили на печеру Мамонта. Левиця знову повторила свій заклик. Туп-туп знав, що означає це гарчання. Прайд переслідує здобич. А його, чомусь, не полишало відчуття, що єдина достойна здобич зараз у савані – це він та його подруга.

– Шіно, швидше! – крикнув він до подруги.

Десь збоку тріснула гілка. Підозра Туп-тупа справдилась. Хижаки бігли навперейми. Вони ось-ось наздоженуть їх. Туп-туп чекав стрибка щосекунди. Левиця, все одно, з’явилась раптово. Вона приземлилась прямо перед ними за кілька метрів. Туп-туп навіть зробив кілька кроків на зустріч. Він точно знав, що єдине, що не можна робити це боятись й утікати, а шлях до безпеки лежить за її спиною. Його хобот говорив, що прайд ще не оточив їх, а це означало, що левиця не розраховувала що слоненята бігтимуть аж так швидко і вона сильно відірвалась від решти. Туп-туп зробив ще один крок. Він намагався придумати, як її краще атакувати, щоб вона відступила. Якби не знайомство з Себастіаном він би точно нажахався та запанікував. Але він провів увесь день з левом, тож страху тепер не мав. Туп-туп вирішив в будь-якому разі добре розігнатись. Левиця ж відступила трохи назад, бо вона сподівалась, що слоненята запанікують і почнуть утікати, а вона спокійно стрибне якомусь з них на спину. Та натомість вони спокійно витримали її кровожерливий погляд, та ще й малий слоник навпаки підійшов ближче.

Раптовий порив вітру доніс до хижачки запах, який повністю збив її з пантелику. Від малого слоненяти пахло могутнім Левом самцем. Не сказавши й слова, левиця стрибнула, але не на Туп-тупа, а у бік. Вона коротко гаркнула, і побігла геть в савану.

Шіна підійшла до Туп-тупа, вони хотіли бігти далі. Але не зрушили з місця, бо раптом від стовбура дерева попереду відділилась велетенська тінь. Пройшло кілька секунд перш ніж вони розпізнали в місячному світлі коричневого слона – то був Павіхаті.