5. Закон савани

Сміх лева остаточно збив з пантелику слоненят. Вони пильно стежили за хижаком і не рухались. Туп-тупові щось в середині підказувало, що якби лев хотів на них напасти, то він вже міг це зробити разів сто, не менше. Шіні передалась впевненість її друга – ноги в неї тремтіли, але вона вже точно не була нажаханою. Слоненята чекали, що лев робитиме далі.

Врешті напад жахливого сміху завершився, а лев і собі мовчки та з цікавістю розглядав слоненят. Але Туп-тупові чомусь здалось, що Лев лише витріщається на його фіолетовий хобот.

– Ох, і ж слонячі дітиська – сказав лев гучно, щоб слоненята почули. У нього був низький та оксамитовий голос. – Насмішили ви мене. Це ж треба, щоб слоненята вирішили запитати в лева, чи, бува, він не помирає. Вони хочуть допомогти! Безкраї савани сказилися!

Слоненята чекали, що він встане та підійде, але лев так і продовжив лежати. Туп-туп набрався хоробрості й прокричав:

– Пане Леве, Вам допомога потрібна чи ні!?

– Так. Потрібна. Підійдіть ближче. Якщо я не кричатиму, то ви мені вже дуже сильно допоможете.

Туп-туп з Шіною переглянулись і, за мовчазною згодою, помалу покрокували до лева. Після того, як хижак до них заговорив, йти стало значно легше. Слоненята ввійшли до урвища. Але зупинились на пристойній відстані від хижака.

– Ви поранені? – запитав Туп-Туп.

– Не поранений, але сил в мене зовсім мало залишилось.

– І що Вам не можна допомогти?

– Дивний ти. Леви ж люблять пообідати такими слоненятами як ти, а ти запитуєш, чи мені допомога не потрібна.

– То й що. Ви ж на нас не кинулись. – вступилась Шіна, її голос помітно тремтів.

– А якби в мене були сили? – погрозливо запитав лев.

Шіна позадкувала, ховаючись за Туп-тупа. Але її друг не зрушив з місця і тихо, але досить впевнено відповів:

– Думаю, що теж не кинулися б.

– Ха, малюче, а звідки така впевненість?

– Бо ви тут точно один, а нас двоє.

– І що?

– Ну я б на вас просто впав, а Шіна б потопталась. Ви ж легші за мене.

– Але я б міг, когось з вас прогнати. А сам на сам я б дав раду.

– Ні. – ще тихіше сказав Туп-туп. – Ви б не напали. Хіба що тільки прогнали. Я чомусь не чую в Вас кровожерливості. Не відчуваю небезпеку.

Лев несподівано припинив свої саркастичні коментарі, поклав закудлану голову на лапи, і заплющив очі. Туп-туп продовжив:

– Ви дуже голодний, але Ви не хочете нас їсти, я це відчуваю.

– Ти це відчуваєш своїм хоботом? – запитав лев, не піднімаючи голови. Туп-туп зі злістю гупнув ногою, хотів щось сказати. Але натомість розвернувся до лева спиною, і сказав до Шіни.

– Ходімо. Йому допомога точно не потрібна.

Шіна з подиву закліпала очима, але пішла за Туп-тупом. Його гучні кроки розлітались відлунням по всій ущелині.

– Заждіть, дітиська. – попросив Себастіан, але Туп-туп сміливо крокував до виходу з ущелини. Які ж ви вредні. - пробурчав лев і ні з того ні з сього представився. – Мене звуть Себастіан.

Слоненята завмерли, але тепер вже від здивування. За законом саван першим має назвати ім’я слабкіший, щоб отримати захист від сильніших. Ім’я сказане вголос – це знак дружби міцніший усяких присяг. В стаді слонів та й в будь-якому стаді на це мало хто зважає, бо там й так усі одне одного знають і захищають. Але вони вперше почули ім’я хижака, і навряд чи ще коли-небудь було подібне.

Вони повернулись і цього разу підійшли ще ближче. Адже за законом, тепер мають представитись вони, для того, щоб запевнити лева, що вони йому допоможуть.

– А якщо це пастка? – зашипіла Шіна, на вухо Тупу, – Якщо він хоче нас підманити ближче і з’їсти? Але якщо ні, ото всі здивуються, нас просить про допомогу Лев – цар саван та усіх звірів.

– Ти хочеш відмовити в проханні Левові? Ти гарно подумала – відповів Туп-туп так саме тихо. І вже збирався було в голос сказати, але не встиг, бо його подруга випередила його.

– Мене звати Шіна, а його Туп-туп.

Лев мовчав і питально та з очікуванням дивився на Туп-тупа. Слоненя лише зараз помітило, який в того погаслий, тьмяний та стомлений погляд. За законом савани, кожен має представитись сам.

– Мене звати Туп-туп.

Лев видихнув з полегшенням.

– Дивна ви парочка. В однієї колір шкіри, якого я не бачив серед інших слонів. В тебе хобот… – Себастіан кахикнув, замість того, щоб сказати “фіолетовий”, бо пам’ятав бурхливу реакцію Тупа. – …незвичайний.

– Пане Себастіане, чим ми можемо допомогти? – поважно запитав Туп-туп, не даючи розгорітись своєму гнівові.

– Я хочу знайти Чарівну квітку Зулу.

– Що? – перепитав Туп-туп. – Яка ще чарівна квітка? Навіщо вона Вам?

Шіна стрепенула вухами, щоб переконатись що їй не почулось, що хотів знайти лев. А ще більше їй не вірилось, що Туп-туп нічого про цю легендарну магічну квітку. І швидко затараторила:

– Це одна з найцікавіших легенд озера Вікторія. Сподіваюсь, що ти здогадуєшся, що ми пасемось на його луках та п’ємо з нього воду. Колись, давним-давно, далеко на півдні в селищі зулусів жив один шаман якого звали Зулу, бо всі його вважали своїм батьком або ледь не богом який прийшов до них. Він був сильним чаклуном, але йому не подобались звички його одноплемінників воювати одне з одним. Йому були противні вбивства, бо йому, на відміну від інших шаманів, вони йому не були непотрібні.

Так от, вирішив він своєю магією змінити село та плем’я, щоб вони стали добрими, і в нього це вийшло. Але все закінчилось погано, бо на село того шамана напали, і зруйнували вщент. А люди, які дивом встигли врятуватись розлютились на Зулу, що він зробив їх беззахисними перед ворогами, й вигнали його.

Кажуть, що після цього він подався на північ, за слонами. На цьому точні відомості про Зулу закінчуються. Люди стерли зі своєї пам’яті шамана, і ніхто за нього не згадує. Лише в пам’яті слонів збереглось те, що Зулу дійшов до берегів Озера Вікторія, яке тоді називалось Нналубаале. І на берегах озера в таємному місці він здійснив страшне закляття. Зулу позбавив себе усієї сили, а замість неї залишив біле стебло з пуп’янком фіолетової квітки. Він заповів слонам, що у важкі часи, коли савана буде на межі знищення квітка розквітне, а хто її з’їсть той отримає всю силу чаклуна й усіх врятує. Тато казав, що жив Зулу до глибокої старості в мирі між слонами. З того часу слони завжди сходяться на одне пасовисько, де зараз і наше стадо стоїть, щоб охороняти квітку, доки та не розкриється. Так їм заповів великий чаклун та шаман Зулу.