3. Туп-туп та Шіна в смертельній небезпеці.

Туп-туп ходив між акаціями, які гордовито височіли над зеленою шовковистою травою. Він шукав Шіну. Але її ніде не було. Залишилось лише сходити до майданчика між чотирма височенними термітниками коричневими термітниками, який нагадував стадіон по середині пасовиська. Туп-тупові дуже не хотілось туди йти, бо там постійно човплись інші слоненята з їхнього стада. Вони кидались ананасами або бігали наввипередки по колу.

Туп здалеку побачив спину Павіхаті – батька Шіни. Його було важко переплутати з іншими слонами, через його темно коричневий колір. Адже усі слони, які жили в Африці, як чуло слоненя, були сірими. Принаймні в їхньому стаді, крім Павіхаті та Шіни, всі слони точно були сірими.

Туп-туп підійшов до Павіхаті, шанобливо вклонився та поважно запитав.

– Доброго дня, пане індійський слоне, чи не скажете де ваша донька?

– Привіт, Туп-тупе. Якби міг, то залюбки сказав би. – Павіхаті деякі слова вимовляв повільно, а деякі дуже швидко. Багато слонів думали, що він навмисне так робить, щоб ті, з ким він говорив, погано його чули. Вони менше розуміють, і тому слова Павіхаті видаються мудрішими. Але Туп-туп чудово розумів батька Шіни. – Добре що ти тут. Тобто ви не подались до печери Мамонта, і вас не з’їдять.

– Ми більше туди не ходимо, адже мої батьки та Ви сказали нам, що то територія левів. Допоможете мені знайти її?

– Та я і сам хотів би знати де це дівчисько, якщо вона не з тобою. – А ти на майданчику між термітниками не дивився?

– Ні. – відповів Туп-туп, а в самого аж шлунок зсудомило, від того, що зараз доведеться зустрітись з іншими слоненятами.

– Туп-тупе, потрібно бути сміливішим. – Павіхаті наче почитав думки Туп-тупа. – Якось розкажу тобі одну історію зі свого життя. А зараз на майданчик ходімо.

Вони перейшли в середину пасовиська та зупинились біля одного з термітників. На майданчику зібрались усі слоненята стада. Вони саме бігали навипередки. Шіна, звісно, була попереду. Але батько не став чекати, доки вони добіжать до фінішу.

– Шіно! Тут тебе шукають. – покликав він доньку

Шіна миттєво вибігла з майданчика та закричала на емоціях переможниці:

– Тату, Туп-тупе! Привіт! Я така рада, що ви прийшли. – Після крику Шіни, усі слоненята, які ще не побачили Туп-тупа, та припинили перегони. З їхнього гурту доносились смішки. Але Шіна вдала що їх не чує. – Туп-тупе, ходи скоріше на трек, цього разу я тебе обов’язково пережену, а то з цими слабаками бігати не цікаво.

Туп-туп справді бігав значно швидше за Шіну. Але йому не хотілось зараз бігати навипередки. Тим паче перед рештою слоненят. Вони ж стояли, відхекувались, і ще тихо і не дуже тихо глузували з його фіолетового хобота.

– Дякую, але в мене є краща ідея. – сказав Туп-туп. Ходімо дослідимо пасовисько на сході. Кажуть що там є скелі та навіть можна знайти печеру. Але найголовніше там не має левів, бо це не їхня територія.

– Ходім, ходім, ходімо!!! – радо загорілась цією ідеєю Шіна. Слоненята забули, що над ними стояв Павіхаті. І одночасно з благанням в очах подивились на нього.Він спершу насупився, і зробив суворий вигляд, але врешті не втерпів. Павіхаті ніколи не міг відмовити своїй улюбленій донечці.

– Гаразд йдіть. – і відразу, поки Туп з Шіною не чкурнули дав настанов. – Тримайтесь тіні та повертайтеся, коли сонце ще буде високо. І з дослідженням урвища обережніше. Там не територія левів, але це не означає що їх там не може бути. Та й не лише леви можуть нести смертельну небезпеку. Повернетесь раніше – встигну розповісти вам про кількох індійських йогів.

Павіхаті махнув хоботом, та розвернувся йти до своїх двох, де він зазвичай перечікував обідню спеку. Він знав ті місця, куди йшли діти, бо сам іноді туди ходив помедитувати. Там з землі стирчали чималі скелі, на які неможливо було залізти. Та й урвище, за яке говорив Павіхаті також було зовсім не глибоким та мало кілька виходів. Тож він подумав, що за дітей можна не переживати. А далі того каньйону вони точно не дійдуть.

Туп-туп разом з Шіною пройшли пасовисько слонів. На щастя батьки Туп-тупа не бачили, що вони кудись йдуть. Мама і тато чомусь вперто вірили, що Туп-туп потрапляє в неприємності через Шіну. І якби не фіолетовий хобот їхнього сина, та не їх страх, що з ним ніхто не буде товаришувати, то вони напевне б заборонили Туп-тупу спілкуватись з нею.

Тим часом Туп-туп сміливо крокував вперед ведучи за собою свою подругу. Вони не хотіли привертати зайвої уваги тому поки домовились не бігти. Аж вже коли їхнє стадо зникло за пагорбком, вони насмілились трохи пробігтись. Але не довго, бо їхню дорого перегородила смугаста стіна зі стада зебр.

– Ого, а вони бігають швидше від нас. – здивовано сказав Туп-туп.

– Точно, і гупотять вони гучніше ніж ти. – сказала Шіна – Ти раніше зебр не бачив?

– Звичайно бачив. – обурився Туп – а потім вже тихіше додав. – просто здалеку. – трохи помовчав і ще тихіше завершив – і не так багато.

Шіна розсміялась.

– Далі буде пасовисько антилоп, сподіваюсь що хоч на них ти не будеш витріщатись. Бо їх там значно-значно більше.

Туп нічого не відповів Шіні. Після зебр піднялась пилюка, крізь яку нічого не було видно. Але Туп вперто пішов уперед. І незабаром вони знову побачили сонячний день, І те до чого Туп-туп не був готовий. Сотні тисячі тварин одночасно переміщувались берегом озера, Пасовиськом це вже не можна було назвати, бо вся земля була витоптана. Антилопи гну саме були на водопої. Антилопи менші за розміром від дорослих слонів, але вони поки були більшими за Туп-тупа та Шіну. І мали дуже неприємний постійно насуплений вигляд, тільки й чекай, що якийсь поважний антилоп, чи антилопа нагримає на тебе.

Туп-туп з Шіною довго не роздивлялись антилоп. Вони вийшли врешті на доріжку, яка повела в бік від озера, і мала привести їх до Скель та Урвище про які розповідав Павіхаті. Зеленої трави майже не залишилось. А місцями дуже часто виднілись залисини потрісканої та випаленої сонцем землі. Подекуди також траплялись невеликі шматочки скель. Одного Туп-туп далеченько загилив ногою. Об іншого лише дуже боляче вдарився лапою, бо виявилось що то не просто камінець, а лише верхівка скелі, яка вся була глибоко під землею.