2. Печера Мамонта

Сонце зійшло над луками, які розкинулись довкола озера Вікторії. Почався ще один чудовий сонячний день. Туп-туп та Шіна зустрілись в умовленому місці, щоб відправитись досліджувати долину поблизу пасовиськ. Сьогодні вони вирішили піти на схід по узбережжю.

– Туп-туп, а чому тебе так назвали? – запитала Шіна.

– Я не знаю, мама з татом так вирішили. – Сказав слоник, а потім гукнув – А тепер гайда, навипередки!.

Туп-туп зірвався з місця, уявляючи себе гепардом. Він зовсім не хотів говорити про маму з татом. Ще досі не стерлось це противне відчуття останніх днів, що батьки соромляться його фіолетового хобота. Він біг дуже довго, як ніколи раніше не бігав. Але й Шіна не відставала ні на крок. В Туп-тупа вже майже не залишилось сили, хотілось пити, й сонце вже піднялось досить високо і припікало у спину. Але зупинитись його змусив невеликий пагорб, який здалеку він не розгледів. Шіна його відразу наздогнала та, відсапуючись, сказала:

– Я тепер зрозуміла, чому тебе так назвали. Ти ж гупаєш, як справжній слон. – ледь промовила Шіна, щоб не засміятись.

– Я і є слон. – відповів без краплі усмішки Туп-туп. Але його думки були зайняті пагорбом. Точніше дивним запахом який його фіолетовий хобот відчув уперше в житті.

– Шіно, а чим тут пахне? – запитав він, сильно втягуючи повітря.

– Я нічого не відчуваю. – відповіла вона та втягнула якнайбільше повітря піднятим хоботом. – Не видумуй, і ходімо назад, ближче до дорослих. Мені казали, що десь тут бачили прайд левів.

Туп-туп наче її й не слухав, також глибоко вдихнув, заплющив очі, та пішов за запахом. Він був не дуже приємним, але слонику дуже хотілось дізнатись звідки він взявся. Хобот підказував Туп-тупу, що джерело цього неприємного запаху було з іншого боку пагорбка.

– Я тебе знаю лише кілька днів, але щось мені підказує, що сумно з тобою не буде, – почув він бурчання Шіни. – І звідки тут взявся цей горбочок, я його наче раніше ніколи не бачила. Може ти лева внюхав? – вона швидко обійшла Туп-тупа що роздивитись пагорб та раптово зупинилась і вже схвильовано сказала:

– Туп, дивись, що ти знайшов! Яка краса!

Слоник розплющив очі й не міг повірити собі: вони стояли біля отвору в пагорбі. Він раніше ніколи такого не бачив.

– Туп-тупе, це ж печера. Справжнісінька печера! – з захватом пищала Шіна. – Мені батько про такі розповідав.

– Печера? – перепитав Туп-туп – То це вона так пахне? Тоді не розумію твоєї радості.

– Ні це запах вогкості чи затхлості, адже в печерах ніколи не світить світло. Від цього там дуже багато вологи, і вони починають ось так смердіти. А ще батько казав, що в печерах люди знайшли малюнки з Мамонтами, а де-не-де навіть гігантські кістки наших пращурів завалялись.

– Люди, мамонти, що це все таке? – запитав Туп-туп намагаючись зобразити подив, наче вперше почув ці слова. Хоча він, звичайно що, добре знав і хто такі люди, й про мамонтів також знав.

– Довго пояснювати. – Нетерпляче Ходімо швидше в середину, а раптом ми також щось таке знайдемо. Я б хотіла побачити які в мамонтів були бивні. Батько казав, що вони були величезними як баобаб. Цю печеру потрібно ретельно вивчити.

– Шіно, може не будемо йти туди. Там погано видно. А раптом в цій печері насправді леви сидять, чи ще якийсь страшніший звір. – Туп-туп намагався зупинити подругу. Хоча йому просто дуже сильно не подобався запах і він не хотів заходити в печеру. Від цього смороду в нього засвербіло в носі й він гучно чхнув.

– Ого, чуєш, яка глибока. – сказала Шіна, прислухаючись до відлуння. – Відбилось рівно дванадцять разів, а це означає що печера може бути не просто глибокою, а навіть дуже глибокою. Не будь занудою. Ходімо.

Туп-туп, здивувався з себе, адже раніше, коли він сам бігав саваною, його ось так постійно зупиняли батьки. Пригадав як не давно, він вирішив перейти через провалля по дереву, яке впало з одного краю та зачепилось верхівкою на іншому. Провалля було дуже глибоким, а на дні виднілись гострі величезні камінці. Батько тоді ледь встиг його зупинити. Натомість знайшов в савані інше дерево, яке лежало на землі, і змусив Туп-тупа пройтись по стовбуру. Як і очікувалось, Туп-туп звалився з нього кілька разів та сильно забив собі ноги, і трохи подер хобота. Адже в нього не було пазурів, якими він міг би втриматись за кору дерева.

Він розізлився на себе за те, що намагається зробити зараз так, як і батько. І перший забіг в печеру. Шіна навіть не встигла йому нічого сказати.

– Шіно, ходи скоріше, я тебе не чекатиму. – гукнув Туп-туп з середини, але там, пам’ятаючи свої падіння зі стовбура він сповільнив крок. Обережно, майже навпомацки просувався по нахиленому кам’яному дну печери, стеля ж нависала низько над самою головою, він без проблем міг дотягтися до неї хоботом.

– Обережно, тут дуже слизько, і ти правду казала про вогкість. – мовив Слоник, до подруги, коли почув що вона йде за ним. Ехо прогуділо його словами наче в печері хтось сидів і перекривляв Туп-тупа. Щоб трохи заспокоїтись він додав зовсім пошепки, щоб не було відлуння – А ще тут холодно і стає дедалі холодніше.

Стіни поступово віддалялись, а світла від входу ставало все менше. В якийсь момент вони зовсім зникли в темряві. Туп-туп озирнувся, вихід здавався зовсім близько, хоча вони вже довго йшли печерою. Він відчув, що стіни зараз дуже далеко, та й стеля більше не тиснула на нього, також напевно була десь дуже високо вгорі. Йти далі йому не хотілось, тому Туп-туп зупинився. Він не встиг засумніватись у своїх відчуттях, бо Шіна штурхнула його в плече, і Туп-туп з несподіванки поточився в темряву й упав. Перед ним не було стіни, проте він вдарився лобом в щось тверде. Воно посунулось від удару вперед. А печерою прогуркотіло страшне відлуння.

– Туп-тупе, з тобою все добре? – погукала його подруга. Вона тільки тепер зрозуміла на скільки вони далеко зайшли від входу в печеру. Адже вона зовсім перестала бачити друга, хоча той був зовсім поруч.