ХТО У ДОМІ ХАЗЯЇН

Жила-була в одному містечку кішка на ім'я Мурка. На перший погляд, звичайнісінька і нічим непримітна: сіра шерстка, вуса, лапи, хвіст – все як у всіх. Але була вона не тільки доброю, а ще й дуже розумною кішкою.

Сім'я, в будинку якої вона оселилася вже багато років назад, її дуже любила, тож Мурка була своїм життям цілком задоволена: тепла ковдра, іграшки, миска, повна їжі. Що ще вона могла побажати... Найбільше кішці подобалася її господиня, з якою можна було грати і веселитися, і яка так лагідно гладила та обіймала її.

Але одного дня у щасливому житті Мурки трапилося справжнє лихо! У будинку з'явився пес! Спершу Мурка навіть не звернула на це уваги. Подумаєш, - здавалося їй - пес... Але що це таке вона бачить... Її улюблена ковдра, її іграшки - все в чужих лапах.

- Хто ти такий? Хіба тебе не вчили, що не можна брати чуже? - запитує вона сердито, намагаючись витягнути свою улюблену ковдру.

- Я - Красунчик, чистокровний далматинець, між іншим. І я тут тепер хазяїн, а значить усе моє, – гордо скинув він голову, загрібаючи лапами іграшки.

- Але це і мій дім теж, і це мої іграшки! Віддай! - не погоджувалася з Красунчиком Мурка.

- А ось і ні. Я пес родовитий, мене на виставці купили, бо я найкращий. Подивися, яка в мене шерстка гарна, які цяточки рівні. Я ідеальний, і мене всі люблять. А тебе, я чув, на вулиці підібрали, бо пожаліли просто. І сама ти сіра та негарна. Ось побачиш, зовсім скоро тебе звідси проженуть назад на вулицю.

- А ось і ні, мене тут люблять, це моя родина! - вигукнула кішка, ледве не плачучи, але пес на це тільки хмикнув і відвернувся.

Довго кішка сиділа на холодному підвіконні, дивилася у вікно і думала. А раптом і справді її проженуть?.. Але потім сама себе заспокоювала: «Не може такого бути. Адже мене люблять. Адже ми стільки років разом... Не кине мене господиня».

І ось провертається дверна ручка – це господарка повернулася. З усіх ніг Мурка біжить до неї на зустріч, треться об ноги, муркочучи від радості, а у відповідь: «Не заважай Мурка, почекай».

Тільки кішка відскочила вбік, як підбіг пес.

- Ох який ти красень, Красунчику, - погладила його ласкаво дівчинка, чіпляючи новий, такий гарний, нашийник!

Як же так? А вона, Мурка?

"Ні, так не годиться " - вирішила кішка і стала продумувати свій план.

Знайшла вона старі фарби, перекинула їх у відерце, підсунула на край полиці. Одним кінцем шнурок до ручки відерця підв'язала, другим до смаколика на підлозі. Сидить на полиці, вичікує, та все поглядає вниз.

Ось заходить Красень, тягнеться до смаколика, як раптом... Летить відро з фарбами прямо на нього! Не встиг він злякатися, як вмить гарна біла вовна обзавелася десятком різнокольорових плям.

- Як же так! Бідолашні мої лапки, мій хвостик! – крутився наче дзиґа далматинець, з жахом розглядаючи потворні плями.

- Ох, ну і чудовисько ти моє, різнокольорове! - вигукнула господарка, побачивши цю картину - Але ж скоро гості прийдуть...

Мила вона Красунчика, і милом, і шампунями… І мочалками терла, і порошками присипала - не хочуть плями зникати. Тільки зітхає пес сумно, тільки посміюється у своєму куточку кішка, задоволена своєю витівкою.

А ось уже й гості у двері стукають, подивитися хочуть, що ж то за Красунчик такий чудовий.

Вийшов пес до них, а всі сміються, всі пальцем у нього тицяють.

- Хіба це далматинець?

- Що це за диво у вас оселилося?

Задоволена Мурка гордо ходить серед гостей, красується... Насолоджується своєю перемогою. Але заждіть. Куди ж подівся пес?

Шукає його кішка по всьому будинку, адже їй теж є чим похвалитися. Хто з них тепер гарніший, хто улюбленіший?

А він забився в темний кут, і гірко завиває. Почула це Мурка, здивувалася, та й питає.

- Чого це ти скиглиш?

- Хіба ти не бачиш? Усі вважають мене потворою, ніхто мене не хвалить, не захоплюється.

- Хіба ж за красу люблять? Красою тільки милуються.

- Тобі добре, тебе просто так люблять. А в мене ніколи раніше не було сім'ї, справжньої родини... Мені давали медальки, фотографували, мені посміхалися, але мене ніколи не любили просто так. Все це відерце з фарбами... Тепер мене проженуть... - гірко заплакав далматинець.

Слухала його Мурка, і так соромно їй стало за вчинок, що словами не передати.

Глянула вона на нього і каже.

- Ти пробач мені, Красунчику. Адже це я відерце поставила. Злякалася, що господарка тебе одного любитиме. Ти такі злі слова говорив. А на вулиці так страшно, так холодно жити...

- Виходить, і я винен. Це ж твоя сім'я. Проба-а-ач...- і завив-заревів ще сумніше.

Сидить кішка, дивиться, думає. Адже друга в неї ніколи й не було... А з другом грати можна, і поговорити, і сонячних зайчиків ловити веселіше. Вирішено! Притягла м'яку ковдру, причепила на вушко здивованого Красунчика яскравий бантик, цяточки некрасиві ховаючи. Уляглася поряд і прошепотіла у вушко: