КАЗКА ПРО СИНИЧКУ

Жила-була на світі маленька синичка. Була вона доброю, веселою і все довкола їй здавалося неймовірним дивом. Але якось почалася в лісі гроза. З завиванням і тріском вітер хитав крони, зриваючи листя і згинаючи гілки старих дерев. Блискавки сяяли так яскраво, що синичка заплющувала очі. Та найбільше налякав її грім. Грізний гуркіт проносився по всій окрузі, і синичці здавалося, що навіть дерево, на якому вона звила своє тепле затишне гніздечко, тремтіло разом з нею від страху.

Усю ніч нещасна пташка не заплющила очей, міцно втискаючись у прутики свого житла. А вранці, тільки-но перші промінчики сонця струсили росу з гілок, вирішила вона навчитися боротися зі своїми страхами.

Але як це зробити?

Думала синичка, думала, та й вирішила спитати у лісових жителів, чому вони не бояться грому.

Полетіла вона над лісом, що тільки-но став прокидатися від сну, летіла над стежками звіриними, над пагорбами нехоженими і ось - зустрівся їй на шляху ведмідь.

Опустилася синичка нижче, сіла на гілочку і каже: «Ранку ясного тобі, ведмідь, ранку доброго. Допоможи мені, дай пораду. Всю ніч я очей не стуляла, думу думала. Чому не боїшся ти грози такої страшної та грому такого грізного?»

Глянув ведмідь на маленьку пташку і відповідає: «Здрастуй, синичка-невеличка. Права ти, грому я не боюся. Чого мені його боятися, якщо я й сам гарчу так голосно і грізно, що нас за братів прийняти можна. Ось дивись...

Загарчав ведмідь, та так гучно, що і ліс стрепенувся. А синичка радіє - ось як швидко відповідь знайшлася, тепер і їй грім не страшний буде. Подякувала вона ведмедеві і, струснувши пір'ячком, злетіла на гілку вище. Обвела весь ліс поглядом і давай гарчати, як ведмідь навчив. Але що ж це таке... Не чутно грізного рику, не тремтить ліс. Як не намагається синичка – не виходить у неї гарчати.

Засмутилася пташка, але що робити, полетіла далі звірів розпитувати.

Летіла вона над кронами зеленими, летіла над швидкими річками, і ось зустрівся їй сірий вовк. Опустилася пташка на гілочку біля лісового сторожа, і каже: «Ранку ясного тобі, сірий вовк, ранку доброго. Допоможи мені, дай пораду. Всю ніч я очей не стуляла, думу думала. Чому не боїшся ти грози такої страшної та грому такого грізного?»

Глянув вовк на маленьку пташку і відповідає: «Доброго дня, синичка-невеличка. Права ти, грози я не боюся. Чого мені її боятися, якщо в мене зуби такі ж гострі й білі, як блискавки, що в небі виблискують. Гроза – сестричка моя названа. Ось дивись...

Вискалив пащу вовк - ікла білі наче сніг, гострі наче ножі. Подякувала вовку радісна синичка, та й поспішила до річки. Вглядається у воду як у дзеркало, але все ніяк ікол у себе знайти не може. Не підходить їй значить і вовча порада.

Зітхнула вона сумно, глянула востаннє на свій маленький дзьоб і полетіла далі поради питати.

Ось проносяться під її крилами трави та ягоди, а серед тих ягід малинових хвіст рудий миготить. Підлетіла до лисиці синичка і каже: «Ранку ясного тобі, лисичка-сестричка, ранку доброго. Допоможи мені, дай пораду. Всю ніч я очей не стуляла, думу думала. Чому не боїшся ти грози такої страшної та грому такого грізного?»

Глянула лисичка на маленьку пташку і відповідає: «Доброго дня, синичку-невеличка. Права ти, грому я не боюся. Чого мені його боятися, у мене глянь який хвіст, всі сліди замете жодна гроза, жоден грім мене не знайде. Ось дивись...

Змахнула лисичка пухнастим хвостом по стежці, та й зникла в густих чагарниках. Тільки й встигла синичка слова подяки на прощання крикнути.

Ось крокує стежкою синичка, дивиться похмуро на сліди, що за нею по землі тягнуться і все сумніше стає. Не допомогла їй порада лисиці. Що їй сліди на землі, коли вона по небу літає...

Раптом біжить повз заєць.

«Заєць, заєць почекай, - кричить синичка, - скажи, чому не боїшся ти грози такою страшною і грому такого грізного?»

Завмер на мить заєць, озирнувся на пташку-невеличку і каже, лапкою пристукуючи, ніби кудись поспішає: «Я найшвидший у лісі, жоден грім мене не спіймає. То чого мені його боятися...»

Сказав і побіг далі, тільки пилюка піднялася. А синичка думає... Як же вона від грому втече? Адже небо одне. То ж і ця порада не підходить...

А сонце вже до горизонту котиться, ніч наближається. Звірі по домівках своїх, по норах, по барлогах розбігаються. Незабаром і синичці в дорогу збиратися, але вирішила пташка наостанок до мишки заглянути. Мишка маленька, на неї більше за інших схожа, раптом пораду дасть слушну, раптом допоможе...

Підлетіла вона до нірки мишачої і кличе полівку-подругу: «Вечір добрий, мишка-норушка. Допоможи мені, дай пораду. Ти остання моя надія. Всю ніч я очей не стуляла, думу думала. Цілий день літала, правди шукала. Чому не боїшся ти грози такої страшної та грому такого грізного?»

Відповідає їй мишка: «Привіт синичка-невелика. Права ти, грому я не боюся. Норка в мене під землею глибоко, від грози далеко. Чого мені її боятися...»

Ще більше засмутилася синичка. Подякувала, попрощалася з мишкою, та полетіла до себе додому.