РОЗДІЛ 13 – Золота рибка.

Ядвіга вже і не пам’ятала, як це, коли летиш у ступі на повній швидкості по безмежному небу. Коли вітер роздмухує волосся в різні боки, і відчувається особливий присмак свободи. Останнім часом ступою вона менше користувалася, більше порталами, швидше так, та зручніше. Але залишилися ще місця в чарівному світі, до котрих ось так по-старому добиратися треба. Ні, можна звісно, ​​портал побудувати, та тільки він далеко від самого моря-океана відчиниться, потім пішим ходом доведеться йти, що в один бік – до моря, що у зворотний до порталу. Не любив Морський цар, коли в його володіннях портали будували. Причин такої не любові, ніхто особливо не розумів, але факт залишався фактом, тут свої міркування вголос не висловиш. Накинув Тритон на море-океан свій магічний полог, та ще й край суші зачепив. Так що хочеш до моря потрапити, пройдись пішки пару кілометрів, ну або скористайся іншим способом пересування. Тут уже в кого як фантазія та можливості спрацюють.

А по самому морю-океану, хіба тільки кораблем або на Чудо-юдо рибі можна подорожувати. Так, і такі релікти ще траплялися в цьому світі. Тільки ось невдача, альтруїзмом, щоб когось по морю у себе на спині покатати, чудо рибки не страждали.

Улюблене місце Золотої рибки, де та останнім часом бажала своє дозвілля проводити, Ядвіга помітила відразу. Його з висоти пташиного польота добре видно. Пологий берег, галькою вкритий, ось мужик там сидить самотньо, прямо на гальці сидить, рукою голову підпирає, в морську далечінь сумно вдивляється. Одяг на ньому добряче пом'ятий, зношений, але добротний, а поруч сітка рибальська валяється. Дивно те, що він її –  рибальську сітку, закидати в море наче і не збирається зовсім, тоді навіщо притяг? А трохи далі в морі кам’яний виступ виглядає, за ним дівчина із золотим волоссям ховається, одяг її лускою золотою поблискує під променями сонця, а замість ніг хвіст русалки. Ось вона красуня, старша дочка Тритона у всій своїй красі, ой недобре вони минулого разу з нею розлучилися.

Ядвіга ступу трохи далі від берега приземлила, вистрибнула з неї і до чоловіка потихеньку пішла. Підійшла, поруч із ним на гальку сіла, теж у морську далечінь подивилася. Хвилі на берег набігають, хвилюються, а в небі ні хмаринки, і вітру поки що немає.

- Що не ловиться? - поцікавилася хранителька.

- Та я й не ловлю зовсім, - зітхнув чоловік, на Ядвігу навіть не подивився і голос у нього сумний. Видно, що чоловік у глибокій депресії знаходиться.

- А чому так? - усміхнулася Яда, далі підтримуючи розмову.

- Дістали! - сумно промовив він і все ж скоса глянув на Ядвігу. Як її розглянув, свиснув, - Відьма?

- Відьма, - не стала заперечувати Ядвіга. - А ти як дізнався?

- Від тебе відблиск особливий виходить, - зітхнув він тяжко і знову в море втупився. - Від рибки теж такий, хоча ні, не такий, схожий відблиск виходить. Тож ти, як і вона не проста істота, а чарівна. А образ у тебе людський, отже відьма.

- Логіка, звичайно, залізна, - посміхнувшись, задумливо промовила Ядвіга. - І давно ти бачиш ауру? Тебе звати як?

- Фетько, - байдужим голосом промовив мужик. - А аура – ​​це що?

Ядвіга хмикнула і до нього пильніше придивилася. Середніх років чоловік, звичайний на вигляд, худорлявий, хоча є в ньому, щось особливе. Стрижень, сила волі подумалося їй. Волосся русяве, борода такого ж кольору, але коротенька, очі сірі та сумні. Видно, що руки праці не бояться, старими мозолями покриті. А аура у нього теж особлива, зеленими відблисками відсвічує. Ядвіга посміхнулася, світлий перед нею сидів чоловік, до магії землі охочий, дар слабкий, але якщо розвивати, там уже все від нього залежатиме.

- Аура – ​​це відблиски, про які ти говорив. Чим дістали і хто? - не відстала від нього Ядвіга.

- Довга оповідь вийде, - зніяковів Фетька.

- А я не поспішаю, - посміхнулася Ядвіга. - Та й тобі робити нічого. Давай розказуй, може пораду слушну дам за підсумком.

- Мати моя до моря мене ганяє, хоче, щоб я рибку Золоту спіймав, не вгамується ніяк. Вдома перебувати важко. Я якось упіймав рибку, та вона така маленька, гарна, а ще розумна, - сумно промовив він. - Мені її шкода стало, відпустив. Ну як таку красу, та розум неволити можна? Потім часто сюди приходив, ми з нею бесіди водили, вона дуже багато цікавого знає, з нею  весело.

- Навіть весело? - Здивувалася Ядвіга, вона-то рибку трохи, з іншого боку, знала. Зла, сварлива та мстива особа з хвостом. - Так, а що далі сталося? Що такий нещасний зараз тут один сидиш?

- Одного разу мати моя за мною простежити вирішила. Побачила, як ми з рибкою розмовляємо, на берег вискочила, - махнув Фетька рукою. - Скандал учинила, крик такий зчинила, що вуха закладало, почала вимагати від рибки, щоб та її бажання виконувала. А та візьми та погодься. Я від неї такого не очікував, спочатку на обох накричав. Та хто б мене послухав, а потім почалося... Ганчірки різні, намисто, гребінці, каблучки, коней вороних трійка, що далі, то більше мамка хотіла, а рибка в неї на поводу йшла. Я їй казав зупинитися, та куди там, – тяжко зітхнув Фетько. - Вона мене слухати не хотіла, їй це немов у забаву було, а я мамку краще знаю. Ну а через деякий час мати за мною тінню ув'язалася, вирішила поріднитися з боярином місцевим, у нього донька Фроська, якраз на виданні, та тільки тупа як пробка, але брязкальця блискучі полюбляє. От навіщо мені дружина, бояришня?

- А що сам не хотів би стати боярином? - Ядвіга в море вдивлялася, посміхалася.