РОЗДІЛ 9 – В гостях у Безсмертних.

Ядвіга з Фіністом до Кощія ближче до вечора порталом прийшли. На той час хранителька вже була в доброму настрої, Фініст же, навпаки, надувся як дощова хмара і виглядав дуже задумливим. Все сімейство Безсмертних їх у дворі чекало.

Кош, як завжди, одягнений у чорні штани та сорочку такого ж кольору, поверх накинута накидка, теж чорного кольору, а за спиною видніється меч з магічного металу дуже витонченої роботи, чорними відблисками в променях ранкового сонця відсвічує.

Саме темному кольору віддавав перевагу в одязі Кощій – це було продиктовано не лише смаком, а й специфікою його магії. У Коша і так зовнішність специфічна, високий, блідий, з волоссям кольору попелу і блакитними очима – немов ясне небо, погляд колкий немов лід, важкий. Одним словом, некромант. Відчувалася в ньому сила неміряна, та вдача важка, а в одягу цьому похмурому, ще більше всі ці деталі підкреслювалися, відбиваючи у незнаючих, бажання зайвий раз з долею грати та Кощія сердити. Не кожен захоче знайомство з Кощієм водити.

Збоку від нього дружина – Мар’я Морівна стоїть, до чоловіка прикипіла, обіймає, вже сумує. Не може вона, коли Кощій надовго із замку йде, все поривається з ним піти, та він брати не хоче. А у Морівни теж характер і характер ще той… Їх синочок п'ятирічний у дворі бігає, вилита копія батька, тільки в мініатюрі, очима тільки він в матір, зелені вони в нього – немов смарагд. Бігає, грається та мечем таким самим, як у батька розмахує, тільки меншим за розмірами. Підметушився дід - отець Морівни, пошанував зятя з онуком, мечі магічні в гномів кришталевих гір замовив.    

Як Яда з Фініст з порталу вийшли, малюк від радості заверещав та до хранительки в обійми кинувся, на шиї у неї повис. Фініст аж обличчям посвітлішав від побаченого, розсміявся, погляд у нього такий теплий став.

- Ах, ти ж моє сонце ясне, - підхопила дитину на руки Ядвіга, закружляла. - Як же ти виріс Алк? Не по днях, а по годинах ростеш.

- А чого ж ти тітко Ядушка, так рідко в нас буваєш? – насупився Кощеєвич молодший. - Он востаннє три місяці тому бачилися. Частіше бувала б, бачила б як я зростаю, і матері було б не так сумно, коли тато в лабораторії ховається.

- Маєш рацію, сонечко моє, маєш рацію, - усміхається Ядвіга, хлопця бережно до себе притискає. - Все справи, та турбота про заповідний ліс. Виправлятимуся.

- Це добре, - засміявся хлопчик.

Фініст мовчки спостерігав за Ядвігою, тільки посміхався і свердлив її задумливим теплим поглядом, потім на Кощія погляд перевів. Ось тут вони мірятися впертістю і стали, жоден не хоче поступатися. Чоловіки! Упертість у них в крові. Декілька хвилин так мовчки стояли, очі одне від одного не відводили. Поки Кощій схвально не пирхнувши, посміхнувшись, підійшов до витязя і по плечу добродушно поплескав. А Ядвіга з Мар'єю головою похитали і засміялися. Ядвига з рук Алка так і не спустила.

- Наче діти малі, - зітхнула Ядвіга. Погляд на Морівну перевела, помічаючи її нервозність. - За мешканцями лісовими приглянеш?

- Що за питання, Ядо, - невпевнено посміхнулася Мар'я. - Звичайно, догляну.

Не витримала царівна погляду Ядвіги, зніяковіла, Коша в щоку поцілувала, сина обійняла і швидко відкланялася, посилаючись на важливі справи.

Ядвіга провела стару подругу підозрілим поглядом, головою похитала, зітхнула важко, та рукою махнула. Знову маленького Кощейовича по голові погладила.

А Фініст із Кощеєм тихо перемовлявся тим часом.

- Ти дорослим станеш, теж таким будеш? - покосилася несхвально на чоловіків Ядвіга.  

– Яким таким? Тітко Яда? - Алк нерозуміючи на неї подивився, своїми проникливими зеленими очима.

- Потайливим, безрозсудним, таким який вважає, що все знає краще, ніж інші. Он як ці двоє, шепочуться між собою, не вважають за потрібне повідомити мені свої думки. Самі рішення ухвалять, потім лише перед фактом поставлять, - усміхнулася хранителька.

- Ну, коли подорослішаю хочу, таким, як тато буду, - задумливо промовив Алк. - А що це за дядько, до речі, прийшов з тобою?

- Гарний дядько, - посміхнулася Ядвіга. - Фіністом звати його. Багато чого йому в житті довелося пережити, багато чому навчитися, при цьому він людиною примудрився залишитися, що рідкість, – Ядвіга маленького Кощеєвища по носі клацнула пальцем. - Я світло у нього всередині бачу. Тільки ось нерозсудлівості у нього багато з цікавістю зайвою на пару, та ось ці дві подруги разом до добра можуть не довести.

- Ну, людиною залишитись, це якось… - хмикнув потім помовчавши продовжив хлопець. - Сумнівне щастя.

- Не розумій у буквальному сенсі Алк, вчися читати між рядками, - засміялася Ядвіга. - Та й не забувай, що твоя мати теж людина. Значить, і ти до людей маєш пряме відношення. А якщо взагалі то всі ми до людей маємо відношення, – посміхнулася вона. - А вони до нас, просто не знають цього.

- Мамо, не проста людина. Вона чаклунка і войовниця, - гордо вдарив себе в груди Алк.

- І що через це вона перестає бути людиною? Алк, за великим рахунком, всі ми маємо спільне коріння. А там уже, згодом, кого в який степ занесе, хто який дар отримає, - Ядвіга обняла малюка, міцніше притискаючи до себе. - Не забувай про своє коріння, Алк. Про дідуся, про бабусю. Не виділяй себе в окрему ланку, вчися мудрості та поваги з таких малих років.