Історія десята: Той, хто приходить під ранок

Кажуть, він не приходить раптово.
Кажуть, він не приходить до кого заманеться.
Кажуть, що він довго придивляється.

Кажуть, спершу він лише перевіряє сон — робить його тоншим, ніж зазвичай. Так, щоб людина почала прокидатися всередині сну. Але лише настільки, щоб відчути страх і не мати сили втекти.

Кажуть, він шукає тих, хто боїться. Але не кожен страх йому підходить.

Йому не цікаві різкі, гучні страхи — вибухи, крики, паніка. Він приходить до тих, у кого страх тихий. До тих, хто лежить у темряві й слухає власне дихання, рахуючи, скільки ще витримає.

Кажуть, він приходить перед світанком. Завжди одна й та сама година. Коли ніч ще тримається, але вже слабшає. Коли сон стає неглибоким, як калюжа після дощу.

У цей час люди часто прокидаються без причини. Вони не рухаються. Не тому, що не хочуть — тому, що не можуть. Тіло ще спить. Свідомість уже ні.

І саме тоді з’являється відчуття присутності.

Кажуть, той, хто його бачив, не може описати, як він виглядає.
Бо він не виглядає. Він не має обличчя.

Він — вага, що опускається. Тиск. Наче повітря стало густішим.

Спершу стискається грудна клітина. Людина намагається вдихнути й раптом розуміє, що вдих коротший, ніж мав би бути.

Потім — горло. Повільно. Наче хтось пробує межу, скільки ще можна.

Кажуть, він не душить - це помилкове припущення.
Кажуть, що він не забирає дихання повністю.

Він лише забирає вибір.

У ці миті люди намагаються:

- закричати
- поворухнутися
- вдарити
- прокинутися

І нічого не виходить.

Голос є — але він не доходить до рота - і крик - мовчазний. Дихання є — але воно не стає глибшим. Поворушитись неможливо. Це пастка.

І тоді з’являється думка: якщо так залишитись — нічого більше не зміниться.

Саме цю думку він і чекає.

Кажуть, він слухає страх.

Він не говорить, але чує. Ті страхи, які людина не озвучує вдень:
- що вона зайва
- що вона не встигла
- що вона не витримає
- що колись це вже було і повториться.

Кажуть, у цю мить він схиляється ближче. До самісіньеого горла. Бо горло — це місце, де страх стає голосом. Або не стає.

Кажуть, кішки можуть захистити.
Кажуть, звичайні кішки відганяють його.
Кажуть, якщо кішка спить поруч, він не підходить.

І багато хто в це вірить. Бо легше думати, що захист — простий. Але ті, до кого він приходив, знають: він не боїться кішок.

Просто іноді вони плутають сліди. Іноді заважають йому почути страх одразу. І він чекає.

Кажуть, ті, до кого він приходив, часто відчувають це, як щось дивно знайоме. Наче це вже було.

І справді — для багатьох це не перша зустріч. Просто раніше вони не прокидалися настільки.

Кажуть, він був тут:

коли дитина боялася темряви і не могла покликати маму
коли хтось лежав у лікарні під наркозом
коли людина довго дивилася в стелю, думаючи, чи варто прокидатися завтра

Він завжди поруч, коли страх не має слів.

Кажуть, найстрашніше — це не він, а момент, коли він відпускає. Раптово та без пояснень.

Тіло знову слухається. Людина різко вдихає і кричить. Серце калатає.

Усе закінчилось. Але щось залишилось.

Після нього люди:

- починають прокидатися о тій самій годині
- бояться засинати, але ще більше бояться не спати
- ловлять себе на тому, що прислухаються до власного дихання

Іноді вони думають: якщо я злякаюся менше — він не прийде. Але менший страх — не вимикач для нього.

Кажуть, він не забирає життя, а щось зовсім інше. У когось — голос. У когось — сон. У когось — відчуття безпеки. А в когось — здатність не думати про нього.

А ще кажуть, якщо одного разу, лежачи з ним на грудях, ти перестанеш боротися… 
якщо замість крику дозволиш страху просто бути… він нахилиться ближче.

І тоді ти зрозумієш: він приходить, не щоб душити, а щоб перевірити —
чи ти ще хочеш прокинутися.

І якщо хочеш — він піде.
До наступного разу.