Історія девʼята: Годинник, що краде час

*****

Кажуть, що час не можна повернути в зворотний бік.
Кажуть, що він тече невпинно і неминуче.
Кажуть, що не можна жити довше, ніж дозволяє тіло.
Але що ми взагалі знаємо про цей світ насправді?..

*****

Я втратив усі сенси. І що дивно — разом з ними пішла й совість.

Не залишилось ані страху, ані каяття. Тільки тиша. І рівний, спокійний хід секунд — мов дихання звіра, який більше не ховається.

Я живу довше, ніж мав би. Я знаю це точно. Лікарі мовчать, бо я до них не ходжу. Паспорт брешe. Дзеркало плутається. А я — ні.

Я рахую роки не по календарях. Я рахую їх по обличчях. По тих, хто йшов з мого життя занадто рано.
По тих, хто в’янув поруч зі мною швидше, ніж дозволяє природа. По тих, хто усміхався мені востаннє, не знаючи, що віддає більше, ніж кохання.

Я втратив майже усі сенси. Бо коли знаєш, звідки береться твій час, усі моральні формули стають декораціями.

*****

Я знайшов його, коли мені було сорок.

Це сталося наприкінці другої світової війни, коли вже ніхто не вірив ані в перемогу, ані в поразку — тільки у втому. Світ тоді був схожий на людину після довгої хвороби: ще живий, але виснажений до кісток. Ми йшли вперед, бо так було треба.

Той німець лежав на боці, трохи підібгавши ноги, наче просто приліг перепочити. Його обличчя було дивно спокійним. Без гримаси болю, без страху. Я пам’ятаю це занадто добре. На війні такі дрібниці врізаються у памʼять глибше, ніж крики.

Я не називав це мародерство. Тоді взагалі мало хто думав словами, які використовують у мирний час. Це був жест без наміру — майже механічний. Зняти годинник. Бо він уже не потрібен тому, хто не має часу.

Шкіряний Ррмінець був потертий, але міцний. Метал холодний, важкий, приємний на дотик. Швейцарський. Без імені, без зайвого блиску, без історії, яку хотілося б розповідати. Такий годинник купують, щоб знати, котра година.

Він працював. Я завів його майже з нудьги, покрутив заводну головку і почув рівний, глибокий хід. Не нервовий, не поспішний. Ніби він нікуди не збирався запізнюватись. Ніби знав, що часу вистачить.

Я поклав його до кишені, а згодом вдягнув на зап’ястя. І більше про це не думав.

У сорок років легко повірити, що все головне вже сталося, а попереду — просто варіації знайомого. Тіло ще слухається, але вже нагадує про себе. Смерть десь поруч, але не тут. Вона ще чемна. Ще не дивиться прямо. Я не думав, що мене вбʼють. Ти ніколи не сприймаєш смерть - як те, що станеться з тобою з тих чи інших причин. 

Я не знав тоді, що забрав не просто річ. І тим більше не знав, як цей годинник може рахувати час. Він цокав, працював. Міряв щось, що я ще не вмів помічати. А я жив — так, як живуть люди, які не підозрюють, що вже вступили в іншу систему відліку.

*****

Першу ціну я заплатив не одразу. Такі речі ніколи не беруть своє різко. Вони дають змогу звикнути. Ілюзію, що все відбувається як у всіх.

Я закохався — тихо, по-дорослому. Після війни це здавалося чимось майже святим: мати жінку, дім, звичку вечеряти разом посля роботи. Її звали Маргарет. Вона сміялась дуже тихо та мелодійно, більше навіть очима. І торкалась мене так, ніби перевіряла — чи я справжній.

Ми одружилися швидко, бо не бачили причин чекати. Світ і так був наповнений смертю, щоб ще відкладати життя на потім.

Перший рік був звичайним. Саме це і лякає тепер найбільше — він був абсолютно нормальним. Ми старіли разом, рівно, синхронно. Я навіть ловив себе на думці, що виглядаю трохи краще, ніж мав би після фронту. Але списував це на спокій, на дім, на жінку поруч.

Потім щось зрушилось.

Спочатку — дрібниці. Вона почала швидше втомлюватись. Частіше мовчати. Її руки стали холоднішими, навіть влітку. Я пам’ятаю, як одного разу прокинувся серед ночі й не почув її дихання одразу — таким тихим та уповільненим воно було.

Лікарі знизували плечима. «Виснаження». «Нерви». «Післявоєнний час». У ті роки це було універсальним поясненням. Після війни всі ми були трохи зламані.

А вона почала стрімко старішати. Вона ніби втрачала щось щодня. Час. Саме час. Її погляд почав затримуватись довше, ніж потрібно. Вона іноді дивилась на мене так, ніби я був її дитиною. Ніби між нами з’явилась різниця, яку не можна було пояснити якось зрозуміло.

Я ж навпаки… відчував дивну повноту. Сон став міцнішим. Тіло більш слухняним. Я прокидався з відчуттям, ніби мені щось додалось. Наче я перестав витрачати сили і почав накопичувати.

Ми кохались. Спочатку часто та пристрасно, а потім по-шлюбному. Але після кожної близькості вона ніби згасала ще трохи. Лежала довше. Дихала важче. Її шкіра ставала тоншою, майже прозорою. Я торкався — і відчував відстань.

Одного разу вона сказала мені:

— Мені здається, я зникаю.

Я розсміявся. Але мій сміх був обумовлений безсиллям та страхом. Люди завжди сміються, коли не хочуть чути правду.

Вона померла раптово. Серце. Так сказали. Так написали. Це було зручно — серце завжди винне, коли не знають, що сказати. Їй було тридцять шість.

Я стояв над труною з її тілом і усвідомив дивну річ: я не виглядав поряд із нею її вдовцем. Я виглядав молодшим. Живішим. І це теж лякало.

Тієї ночі я не спав. Годинник лежав на тумбочці. Я не дивився на нього, але чув. Цокання було глибшим, ніж раніше. Впевненішим. Як у механізму, який щойно отримав завод.

Я ще не з’єднав усі точки. Але вперше відчув огиду до себе. До свого тіла, яке лежало в ліжку поруч із холодною порожнечею — і було повним сил.

Тоді я вперше подумав: іноді час не зникає, а просто переходить до іншого власника.

*****

Після її смерті я жив тихо. Це було поєднання жалоби та обережності. Мені здавалося, що світ дивиться на мене трохи уважніше, ніж раніше. Ніби я порушив якесь правило, але ще не зрозумів, яке саме.

Я помічав себе в дзеркалі випадково. У коридорі. У вітрині магазину та відображенні темного скла. Моє обличчя не змінювалось так, як мало б. Очі були ясні. Плечі трималися рівно. Тіло пам’ятало силу, якій нізвідки було взятись.