Історія восьма: Обірвані сни

Кажуть, що цим містом вночі гуляє красива жінка. Саме красива — так, що на неї хочеться дивитись на секунду довше, ніж зазвичай дивишся на незнайомця. Кажуть, що її помічають уже після — коли вона пройшла, а в голові раптом з’являється думка: а я ж бачив.

Кажуть, що вона подовгу стоїть під темними вікнами вночі. Під тими, де світло давно вимкнули. Де штори зсунуті та не чути нічого окрім диханння сплячої людини. Вона не піднімає голову високо і, здається, не дивиться нікуди конкретно. Просто стоїть — так, ніби знає, що саме за цим склом хтось зараз ворочається у сні.

Кажуть, що вона збирає сни. Але не усі, а тільки ті, що обірвались. Які люди не захотіли або не змогли доснити. Ті, після яких прокидаються з стукотом серця у горлі і кажуть: «Та нічого. Просто дурня наснилась».

Але хто може знати напевне?

Місто не любить говорити про неї прямо. Тут узагалі не люблять називати речі своїми іменами. Тут кажуть: «не пощастило зі сном», «привиділось», «перенервував», «то просто фантазія». Тут легше звинуватити каву, ліки або вологу погоду, ніж зізнатись: щось ходить вночі між будинками і дивиться в обличчя сплячих.

Вперше її помітили кілька років тому. Або, можливо, помітили значно раніше — просто тоді ще не вміли складати ці спостереження докупи. Хтось бачив жінку під вікнами. Хтось прокинувся серед ночі з дивним відчуттям і забув про це уже за сніданком. Хтось подумав, що то була тінь, і більше не переймався узагалі.

Вона гуляє вночі. І їй не заважає комендантська година. Патрулі її не зупиняють. Камери не фіксують, або фіксують так, що потім важко розрізнити, хто то був взагалі. Вона приходить не різко, зовсім не як примара з легенд, а буденно. Ніхто не чув, щоб вона виходила з туману чи розчинялась у повітрі. Здається, що вона десь тут поряд живе.  Вона просто є — між ліхтарями, під балконами, у тінях дерев. Висока. Струнка. Завжди охайна, ніби йде не нічним містом, а коридором чужого сну. 

Вона дивиться на вікна. Не заглядає мимохідь, а саме дивиться. Довго. Терпляче. Іноді здається, ніби вона прислуховується.

Люди, які прокидались у цю мить, казали: відчуття було таке, наче хтось стоїть саме над їх ліжком. Не торкається. Не дихає в обличчя. Просто знаєш, що тут є ще хтось. І цей хтось... чекає... щоб ти не прокинувся надто рано.

Сни не завжди закінчуються правильно.

Деякі рвуться, як стара тканина, за яку смикнули різкіше, ніж треба. Деякі зупиняються на півкроці: перед криком, який мав вирватись; перед рішенням, яке мало зламати життя; перед тим моментом, де хтось мав померти або вижити — але не встиг.

Є сни, від яких люди тікають. Прокидаються різко, ніби їх вирвали з води. З холодним потом на спині, з серцем, що б’ється, як у пастці. Вони лежать у темряві, рахують подихи, п’ють воду, вмикають світло — і вирішують: туди - у цей сон - більше не повертатись.

Саме такі сни вона збирає.

Кажуть, що вона приходить туди, де сон обірвався різко — від страху, болю або сорому. Не до тих, хто прокинувся випадково, а до тих, хто прокинувся вчасно. Кажуть, що вона знає ці місця наперед, де люди не витримали власний сон. Ніби місто саме підказує їй адреси. 

Вона не краде сни та не лізе в голови силоміць. Вона підбирає ті, які кинули, коли тікали навмання, прокидались, не озираючись.

І зшиває. Але не нитками, а спогадами. Запахом сирої під’їзної стіни. Відчуттям чужого дотику, який досі лишився на шкірі. Дрібним страхом, що живе десь під ложечкою і не має слів. Вона зшиває сни побоюваннями, які люди так і не назвали. Страхами, які вони відклали «на потім». Пам’яттю тіла, яке відчуває більше, ніж дозволяє свідомість.

Дехто каже — у старих підвалах, де завжди трохи тхне вологою і залізом, і де кроки лунають так, ніби за тобою хтось іде, але обернутись страшно. Дехто — що в покинутих квартирах, де давно немає світла, але іноді ночами чути, як риплять дошки підлоги й тихо скриплять двері, ніби хтось дуже обережно пересувається в темряві. А дехто шепоче, що вона зшиває сни просто на ходу — точними рухами тонких пальців, як у хірурга або кравчині. 

Сни — річ крихка. Вони легко рвуться. Але шви тримають. Іноді — довше, ніж життя того, хто цей сон колись не витримав.

Найстрашніше починається тоді, коли хтось засинає поруч із нею.

Не в тому сенсі, що вона лягає в чиєсь ліжко. Вона не робить так. Вона просто залишається.

Є люди, які пускають її до себе. Не свідомо. Не запрошуючи. Просто — не проганяють. Вони прокидаються серед ночі й бачать її в кімнаті. Сидить на стільці. Стоїть біля вікна. Торкається штор. І чомусь не кричать.

Бо в цей момент стає спокійно. Тепло. Безпечно. Наче хтось узяв на себе відповідальність за те, що ти більше не можеш витримувати сам.

— Спи, — каже вона. Або не каже. Але ти це чуєш.

І ти засинаєш. І тоді приходять сни. Але не твої. Ти бачиш обличчя людей, яких ніколи не зустрічав. Кімнати, в яких ніколи не був. Страхи, які не народжувались у твоїй голові, але тепер живуть там, як власні.

Дитина, що біжить темним коридором і не встигає. Жінка, яка розуміє правду занадто пізно. Чоловік, що стоїть над тілом і не пам’ятає, як сюди потрапив.

Сни накладаються один на один. Зшиті грубо і водночас надто майстерно, щоб розірвати.

Ти прокидаєшся з відчуттям, що прожив не одну ніч, а десятки чужих життів.

Більшість людей після цього просто ламаються. Хтось починає пити. Хтось перестає спати. Хтось — говорити сам із собою. Хтось боявся зайти в кімнату, якої не існувало в його квартирі. Хтось прокидався з подряпинами, яких не міг пояснити. Хтось раптом точно знав, де в сусідньому дворі лежить загублений ніж.

Але іноді трапляється інше. Час від часу якийсь сон не хоче залишатись просто сном.

Кажуть, що в одному будинку після її появи зник чоловік. Його не шукали — всі знали, що він давно ходив по краю. Але в його квартирі знайшли дивні речі: сліди грязюки, ніби хтось блукав там босоніж, зламане дзеркало, і вікно, відкрите настіж, хоча була зима.