Історія сьома: Ріка

Ранкове містечко ще дрімало під бляклим небом. Березень тут завжди був холодний, із сирим вітром і туманом, що чіплявся за багатоповерхівки. На асфальті лежали калюжі зі шматками криги — нічна річка віддала їх, коли лід розламався і пішов униз за течією.

Кажуть, що ця річка не проста. Кажуть, вона бере своє, навіть коли здається тихою. Колись старі лякали дітей: не дивіться у воду, бо вода дивиться у вас. Та старих уже давно нема, діти виросли, і тепер про ці слова згадують тільки як про кумедну байку. Але хто тепер вірить у такі дурниці? Люди йдуть за кавою з автомата, перевіряють соцмережі, діти поспішають у школу, автобуси гудуть на перехрестях. 

Тільки от навесні, коли з річки сходить лід, інколи трапляється дивне.
Уранці біля берега знаходять порожні пари взуття. Калоші, кросівки, чоботи. І жодного власника.

Люди пояснюють це просто: напився — пішов топитись. Самогубець. Або викинув хто... Буває

*****

Він пам’ятав ніч, коли все почалося. Берег був темний, лише лампа над річковим мостом відбивалася тремтливим колом у чорній воді. Вітер дув із запахом гнилої криги, і йому здавалося, що хтось кличе його на ім’я.

Він роззувся. Чоботи поставив акуратно, пара до пари, як учили змалку. Пісок під ногами був холодний, зернистий, і від кожного кроку його наче вели глибше, ніж він сам хотів іти.

Вода здалася твердою — наче не плин, а чорне дзеркало. Він нахилився і побачив у ньому не своє обличчя, а бліде, мовби вимите часом, із білими очима. Воно усміхалося.

— Тепер твій час, — сказало відображення. Голос звучав не у вухах, а в грудях, у кістках.
— Зроби крок. І ти вже не будеш сам.

Він ступив — і вода піддалася, як тепла глина, всмоктала його по щиколотки, по коліна, по груди.
Не було ані страху, ані крику. Лише відчуття, що він увійшов у двері, які чекали на нього все життя.

А потім — порожнеча. Ніби він заснув.
І коли розплющив очі — стояв знову на березі. Чобіт не було. А в пам’яті лишився шепіт:

«Ти мій, поки не приведеш наступного.»

*****

Він виходив із річки босий. Вода стікала з одягу, та за кілька кроків він уже був сухий, наче нічого й не сталося. Тільки очі затягнуті білим серпанком видавали щось неприродне. Він нахилився до плеса — і відскочив: у воді відбивалося не обличчя, а порожне світло, що виходило ніби з його очей. З такими очима він нікого не переконає. Потрібні окуляри. І чоботи.

На березі курили підлітки — троє хлопців у тонких куртках, із телефоном на селфі-палці. Один перший помітив його:
— Мужик, а чого босий?
Другий засміявся:
— Та він солей насмоктався, бач, очі білі! Чоботи про**бав!

Хлопці реготали, знімали відео. Він підійшов ближче й усміхнувся. Усмішка була тепла, майже лагідна — і від цього ставало ще гірше. Бо очі лишалися мертві, затягнуті димкою.

— Хлопці, — його голос був м’який і тихий, — купите мені окуляри й чоботи в супермаркеті. Я віддячу.

Він витягнув з кишені гроші — зім’яті, сирі, ніби пролежали тиждень у калюжі. Підлітки перезирнулися: купюри були справжні, просто смерділи болотом.

— А телефон у тебе де? — з підозрою кинув один.
— Загубив, — просто відповів він. — Допоможете?

Вони знову зареготали: «Прикольний упир, босий, без телефона, ще й з грошима з болота!» Але взяли. Бо гроші — це завжди гроші.

— Та хай, візьмем. Магазин цілодобовий.

Вони рушили разом, сміючись і знімаючи його босі ноги на телефон. Він ішов поруч, спокійний, наче знав наперед, що врешті отримає своє.

Нічний Супермаркет світився холодним флуоресцентним світлом. Підлітки штовхалися біля входу, жартували, а він ішов за ними — босий, у темних штанях, із тією дивною усмішкою.

Охоронець у формі позіхнув, глянув — і відвів очі. Наче не помітив босого мужика посеред торгового залу.

— Ну що, давай, упирю, — один із хлопців підморгнув. — Які тобі чоботи?
— Зручні, — відповів він просто.

У відділі взуття пахло гумою і дешевою шкірою. Він нахилився, провів пальцями по чоботах — і на мить здавалося, що підлога під його босими ногами стала мокрою, ніби з-під нього розтікається калюжа. Підлітки не помічали, реготали, міряли кросівки.

— А окуляри? — спитав другий.
— Чорні, — тихо сказав він. — Щоб очей не видно.

Продавчиня підійшла:

— Вам допомогти?

І тут їй стало моторошно. Вона дивилася на нього — і в її погляді промайнув жах. Тільки вона нічого не сказала. Лише простягнула коробку з темними окулярами, а пальці тремтіли.

— Скільки? — він подав їй ті самі м’яті, мокрі купюри. Вона прийняла, наче не мала вибору.

Він узув нові чоботи, надів окуляри, глянув на підлітків — і вперше заговорив інакшим голосом, низьким, холодним:

— Дякую, хлопці. Тепер я готовий.

****

Підлітки вийшли з супермаркета гуртом — з чіпсами й колою, сміючись і матюкаючись. Він ішов позаду, уже в нових чоботах і чорних окулярах. Виглядав… звичайно. Занадто звичайно. 

— Ну шо, мужик, тепер ти вважай за нормального зійдеш, — один з хлопців тицьнув пальцем. — Не забудь розрахуваться.

Він зупинився, посміхнувся. Дістав гроші. Справжні, нормальні купюри, але зім’яті й вологі, ніби їх витягли з кишені після прання. Віддав щедро — навіть більше, ніж коштували покупки.

— Дякую, хлопці, — сказав тихо. — Ви мені дуже допомогли.

Вони взяли гроші. Було приємно, але чомусь липко, як від жувальної гумки, що прилипла до пальців. Хлопці переглянулися.

— Слухай, — буркнув один, — а ти точно… нормально?
— Точно, — відказав він і пішов у темряву, тихо ступаючи новими чоботами.

Вони довго дивилися йому вслід.

— Нарік, — нарешті сказав старший. — Сто пудів.
— Нарік… чи не нарік, а я б не хотів із ним ще раз перетнутись, — озвався другий.
— Ага, — додав третій. — Якось… бля, не так він виглядає. Не як живий.

І тільки тоді вони згадали, що знімали все на телефон. Але на відео було темно й нечітко. І в жодному кадрі не видно його обличчя.