Історія шоста: Повня

Кажуть, у цьому місті можна зустріти кого завгодно.
Кажуть, його вулиці пам’ятають більше, ніж люди: старі камені мостової чули не одне визнання, не одне прокляття і не одне останнє слово.
Кажуть, що це місто — як живий організм: воно має свої легені, свої вени і свою пам’ять, що не забуває навіть тих, хто намагається зникнути безслідно.

А ще кажуть, що ближче до повні по темних вулицях ходить жінка.
Не просто жінка — місяць у людській подобі. Чужа і рідна водночас.
Вона з’являється там, де ти найменше цього чекаєш: на трамвайній зупинці серед ночі, біля облупленої вітрини цілодобової крамниці, у провулку, де ще з часів середньовіччя пахне вогкістю й цвіллю.

Її ніхто не описує однаково.
Хтось бачив молоду — тонку, рудоволосу, з очима, зеленими, як пляшкове скло. У чорному пальті, з руками в кишенях, наче звичайна студентка після вечірки.
Хтось клянеться, що бачив іншу: бліду, як попіл, із важким попелястим волоссям, затягнутим у вузол, і зморшками в кутиках блакитних очей.
Дехто розповідає про жінку в червоній сукні, яка пахла димом — таким, як від багаття, що горить у нічному лісі.
Та всі погоджуються в одному: як тільки бачиш її — одразу впізнаєш. Наче знали завжди, тільки забули, і тепер спогад вирвався назовні.

Кажуть, вона знайомиться легко, без штучності — так, ніби просто продовжує розмову, яку ви давно вели уві сні. Кажуть, вона ніколи не кличе до себе. Завжди йде з ними — у їхні квартири, у їхні кімнати, у їхні життя. А вранці, ще до світанку, виходить так тихо, що навіть сусіди на сходах не чують. Немов кішка, яка залишає теплу постіль, аби блукати дахами старого міста.

Дехто після цієї ночі не прокидається. Їх знаходять у ліжку — обличчя спокійні, ніби вони й досі сплять. Ніхто не може пояснити причину смерті, і лікарі лише знизують плечима. А дехто — прокидається іншим. І вже не пам’ятає, ким був учора. Забувають імена, роботи, навіть власні родини. У кращому разі залишаються уривки: запах мандаринової шкірки, голос матері, вуличка дитинства. Але все інше — стерто.

Місто живе чутками. Але ця байка — не просто історія для лякання дітей. Вона передається від уст до уст і звучить інакше: пошепки, з острахом. Так, ніби від самої згадки може залежати твоє життя.
У темних дворах біля облуплених стін, у підземних шинках і на нічних зупинках можна почути:
«Бережись її. Бо, якщо ти зустрінеш її під повню, твій ранок уже не буде твоїм».

Дехто навіть додає, що ця жінка з’являлася в місті ще пару століть тому. У старих газетах начебто писали про «серію загадкових смертей молодих кавалерів». Дехто шукав записи в архівах — і знаходив лише зниклі сторінки. Інші присягалися, що бачили її фото серед довоєнних світлин: на ньому компанія людей у святковому одязі, і серед них — вона. Та сама постать, що й нині виходить на світанку з чужих квартир.

Кажуть, що ті, кому пощастило вижити, відчувають її дотик завжди. У снах. У дзеркалах. У чужих голосах, що ніби повторюють слова, які вона прошепотіла вночі.

І щоразу, коли на місто сходить повня, вулиці починають дихати інакше. Ліхтарі тремтять, тіні стають густішими, і камінь під ногами пам’ятає, скільки пар її кроків сходило ним.

*****

Він не шукав її.
Принаймні, так собі повторював, коли йшов нічним проспектом, де старі ліхтарі кидали на асфальт золоті кола, а між ними лежала густа, чорна тінь. Місто нагадувало шахову дошку, де чорні клітинки завжди глибші, ніж здається на перший погляд.

Була повня і майже північ. Вузькі вулиці дихали вогкістю, від кам’яних фасадів ішов холод, а вентиляційні решітки видихали тепло, наче саме місто втомлено зітхало. Трамвайні колії дзвеніли під колесами нічного вагона, звук тремтів у повітрі довше, ніж мав би. Вітрини кав’ярень давно згасли, залишивши після себе лише відблиски неонових літер на мокрому камінні.

Він зупинився біля кіоску з кавою «to go» — того самого, що працював цілодобово, але ніколи не мав понад двох відвідувачів за ніч. Усередині бариста сонно перемикав радіо, звідки тягнувся старий джаз, зашипілий, як з іншого часу.

І тоді він побачив її.

Вона стояла трохи осторонь, у світлі жовтого ліхтаря, наче під куполом власного світу. Темне пальто, вологе від нічного туману, виблискувало, як крила ворони. Волосся — темне чи світле, він так і не зміг визначити, бо світло змінювалося, ковзало по ній, як по воді. Очі — не просто темні чи світлі, а глибокі. Як ніч, де можна заблукати й не знайти виходу.

— Каву? — запитала вона. Її голос прозвучав так, ніби він чув його вже десь раніше — у сні, у дитинстві, у забутій розмові.

Він лише кивнув. І раптом зловив себе на думці, що саме цього слова — «кава» — він чекав цілий вечір.

Вона не посміхалась. Але в голосі було щось, що змусило його відчути: вони вже розмовляли колись. Дуже давно. У місці, яке він забув, і яке, можливо, ніколи й не існувало.

Поки бариста повільно возився з паперовими стаканчиками, вона підняла погляд на місяць — повний, яскравий, з гострим світлом, яке відсікало шматки неба, мов лезо.
— Гарна ніч, — сказала вона. — Місто зараз слухає.

Він не знайшов, що відповісти. Лише відчув, як серце б’ється швидше, а в легенях бракує повітря.

Коли вони взяли каву, вона рушила вперед, навіть не озирнувшись. Її кроки були легкі, але впевнені — так ступають ті, хто вже знає, куди йде.

Він вагався лише мить. Звісно, вибір у нього був: залишитися на зупинці, допити каву й піти додому, щоб завтра прокинутися тим самим, ким був учора. Але на чорта такий вибір, якщо попереду — щось інше?

Він сам не знав, чи це буде небезпека, чи порятунок, та інстинкт підказував: не йти за нею означає залишитися в порожнечі.

*****

Вони йшли мовчки.
Не тому, що не було слів — просто ніч не любила, коли в неї втручаються голосом. У такі години місто слухає, а не розмовляє.