Історія п'ята: Тіні без господаря

На кухні пахло паленим. Наче хтось поставив чайник — і забув. Або не забув, а зробив навмисне, щоб запах завис у повітрі, лишивсь у порожнечі, як чиясь відсутність, перевдягнена у присутність. Така собі імітація життя — коли вранці не вариш каву, а просто вмикаєш звук буркотіння, щоб не збожеволіти від тиші.

Чоловік підвівся з ліжка, не одразу розуміючи — день це, чи ніч. У кімнаті було світло.
Не природно — а так, ніби світиться зсередини, як лампи у вітринах, що гріють не людей, а самих себе.

Він ступив на підлогу. Холодна. Значить — ранок. Пішов на кухню. Там, за столом, хтось сидів.

Він завмер. На стільці боком до вікна сиділа тінь. Його тінь. Але не його. Він раптом подумав, що це сон. Але сон не пахне паленим. І в снах не буває такої тиші.

Тінь тримала в пальцях сигарету. Курила повільно, елегантно, як ті актори зі старих фільмів, яких ніхто не дивився до кінця. Дим не здіймався — він осідав. Повільно. В’язко.
На стіл. На підлогу. На думки.

Він ніколи не курив. Навіть не вмів тримати сигарету так, щоб не осоромитись. Але її рухи були знайомі. Огидно рідні. Як щось, що краще було б забути.

Тінь не озирнулась на нього. Просто зробила глибоку затяжку — і сказала:

— Не сьогодні.

Він не відповів. Бо не зрозумів. Або не був певен, що звертались до нього.

Цілий день він уникав кухні. Пив воду з ванної. Їв сухий хліб із комори. Чекав, поки тінь зникне. Але вона лишалась.

Ввечері він наважився. Зазирнув у кухню. Стілець був порожній.
Але на столі лежала пачка сигарет. Чорна. Без написів. Лише маленьке тиснення на кутику: "ДЛЯ ТИХ, ХТО НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ".

Наступного ранку їх було дві. Він прокинувся з відчуттям, що вночі хтось дихав йому в потилицю. Але обернувся — і побачив лише власний подих у повітрі. Холод був не від зими. Від чужого дотику. Занадто довгого.

Дві тіні сиділи на табуретах в кухні. Одна курила, інша — читала газету. Газета була порожня. Але тінь шелестіла нею так, ніби там було щось цікаве.

І в кутку кімнати стояла кава-машина, якої він не пам’ятав. Вона працювала — і капала тишею.

Тієї ночі він вперше не зміг заснути. Бо в його ліжку вже спали тіні. Обережно, спинами одна до одної, спокійно. І було видно — сни їм сняться різні.

Він не став заважати. Лише сів на підлогу, спершись на стіну.
І слухав, як капають години.

*****

На третій день у домі закінчились стільці. Не тому що їх було мало. Просто кожна Тінь хотіла сидіти на окремому. І сиділа. Зі спокійною впевненістю того, хто знає: місце — його. Кожен звук у кімнаті мав свою вагу. І кожна тінь — своє місце. Він боявся зрушити повітря, щоб не сісти комусь на коліна.

Чоловік більше не питав, хто вони. Йому ніхто не відподав. А якщо й відповіли б — це був би чужий голос. Ніби через шепіт у раковині. Ніби те, що не слід чути напряму.

Він намагався адаптуватись. Ходив повільно. Не шумів. Навчився відчиняти двері боком, щоб не порушити розмову. (Так, вони розмовляли. Без звуку. Але коли дивився — було видно:
рухи, паузи, нахилені голови. І розуміння.)

Одного вечора він почув сміх. Справжній, гучний, веселий. Зітканий з пульсу, вина і якоїсь чужої весни.

Сміялись на кухні. Дві тіні. Він зазирнув — і знову завмер. Бо одна з них сиділа на столі в його сорочці. А інша торкалась її плеча, малюючи пальцем кола — як би це зробила людина. Людина, яка любить. Або хоче.

Він ніколи не носив сорочок. Але у шафі тепер висіли — рядком, ретельно випрасувані.
Зі свіжим запахом — кимось іншого.

У ванній він виявив мокрий рушник, який тільки вранці був сухим і чистим. І його старий гребінець — з двома довгими чорними волосинами. Він уже давно був лисим. 

Він пішов у підвал. Там завжди було тихо. І вогко. Узяв стару лампу, запалив її — вперше за багато років. І побачив стіни вугільного кольору. І сліди рук. Сліди зсередини. Ніби хтось колись намагався вибратись. Або лишити пам’ять. Сліди були надто свіжими. Якби не пил — можна було б подумати, що вони з’явились вчора.

І там, унизу, він уперше побачив тінь без світла. Вона сиділа в кутку. І не рухалась. Лише глянула.
Без очей — але поглядом.

— Не ти перший, — сказала вона. — Але, можливо, ти — останній.

Наступного дня в коридорі з’явилось дзеркало. Чоловік не пам’ятав, щоб воно було там.
На дзеркалі була наліпка: "для тих, хто ще не бачив себе".

Він зазирнув. І побачив усіх. Всіх Тіней, всіх постатей, всі рухи й обличчя — усе, крім себе. Вони дивились на нього зсередини. Хтось з усмішкою. Хтось — з жалем. Один — з точною копією його погляду. Але не з його очей.

Він не збирався нікуди йти. Просто не залишилось, де бути.

Його ліжко займали інші. Кухня належала ранковим тіням, які пили каву й сміялись без голосу. Кімнати заповнили речі, яких він не пам’ятав, але які мали на собі сліди часу — як рубці після давно загоєного опіку. У жодному з кутків не залишилось тіні, яка б тягнулась від нього. Лише чужі. Теплі. Рідні між собою. Без нього.

Він не збирав речей. Просто вийшов. Двері за його спиною не зачинились — зникли. Замість них лишилась біла стіна. І подряпина на рівні плеча. Його плеча. Наче хтось довго стояв тут спиною. І витирався.

Він рушив. І світ — рушив разом із ним. Спершу — звичні вулиці. Порожні, як завжди. Але щось було не так. З усіх вікон текло світло, але жодна тінь не рухалась усередині. На стінах з'являлись написи, коли він проходив повз:

"Ти повернувся? Не треба було йти."

На зупинці сиділа стара жінка. Її лице було закрите газетою, у якій знову не було слів. Вона не озиралась. Але коли він проходив повз, сказала:

— Там більше немає тебе. Але може бути ще раз.

Дорога пішла вниз. Плитка під ногами змінилась на сірі дошки, розсохлі, як ті, що були колись на веранді. Але в нього ніколи не було веранди. Чи була?