Історія четверта: Гірський міст

Кажуть, он там, поміж гір, де ріка ламає скелі, є міст. І що він був завжди, та ніхто не памʼятає, хто і коли його збудував.
А ще кажуть, що він з’являється тільки тоді, коли лягає густий туман, що несе забуте.
Кажуть, той, хто ступає на нерівні дошки, чує кроки позаду себе. Але, коли обертаєшся - нікого немає. І краще не обертатись... 
Кажуть, що ті хто переходить міст, чують шепіт, який каже їхні імена... 
Кажуть, що ті хто мовить хоч слово у відповідь, не доходять до іншого берега... 

*****

У тому селі не любили голосно говорити. Не через страх — а через стару звичку слухати, що скаже земля.

Навколо — пагорби, з яких виростають гори. Сухе каміння, що цокає під черевиками. Ріка внизу, глибока й бурхлива. Над нею — ліс, у якому всі дерева ніби схожі одне на одне, але кожне має своє ім’я, тільки жоден з людей їх не пам’ятає.

Там жили звичайні люди. З мозолями на руках від роботи. З городами, худобою, курями. З сімʼями, коханням, сварками та примиреннями. Усе як і скрізь. За вийнятком того, про що не казали майже ніколи.

Про Міст не говорили. Ні добре, ні погано. Ні жартом, ні зі злобою. Люди не люблять незрозумілих речей. І вдають, що їх нема.

*****

Тар жив з родиною дядька — чоловіка мовчазного, не старого ще, але вже зі зломленою спиною. Бо працював у лісі — валив дерева, сушив дошки, часом майстрував гроби. Його дружина варила борщ із квасолею й тримала у дворі білих гусей, які були злі, як собаки.

На тому ж подвір’ї, у сусідній хаті, жив їхній син — уже жонатий, із двома малими. Гомін, сміх, гавкіт, крики — усе це жило за стіною. Але в кімнаті, де мешкав Тар, завжди була тиша.

Батьки його загинули позатою зимою, коли повертались з міста. Коней щось злякало на підйомі, сани перекинуло. Усе сталося швидко. Їх знайшли тільки через чотири дні, замерзлих, обʼїдених дикими звірами, внизу біля річки. Після цього Тара забрав дядько — без зайвих слів, як беруть сиріт, бо треба.

Його не били, не сварили, не лізли у душу. Просто лишили хлопцеві тишу, яку той навчався заповнювати сам. 

Тару було шістнадцять, і він умів мовчати краще за багатьох. А поруч з ним була Яснослава — і поряд з нею він іноді сміявся.

Яснослава жила майже на іншому кінці села. У дворі, де завжди пахло печеним житнім хлібом і кінським потом. Її мати — чорнява, суха, з очима, які бачили занадто багато завжди була чимось зайнята. Сестра та два брати — молодші, шумні. Батько на заробітках у місті. Хата — стара, але чиста, побілена з весни. Там завжди хтось щось робив: носив воду, перебирали квасолю, сушили цибулю та часник.

А Яснослава — вічно босоніж - від весни до снігу, навіть уранці, навіть по росі. Коси — довгі, чорні, як нічна вода. Очі мала сіро-зелені, як туман перед дощем. Говорила мало, але коли вже говорила — влучно, як стріла. 

Кажуть, що вони кохали одне одного. Але самі вони цього ніколи не казали.

Вона йому казала:
— Якщо ти колись мене забудеш — я прийду до тебе у сні, але без обличчя. І будеш вгадувати, хто я, до скону.

А він їй відповідав:
— Якщо ти колись підеш, то йди мовчки. Щоб не було спокуси кинутись слідом.

Вони не були заручені. Просто часто опинялись в одному місці: біля криниці, на стежці, на березі. Сиділи мовчки. Або йшли поруч. Вона з’явилась у його житті несподівано, але оселилась у ньому так, ніби була там завжди. Він її не кохав — він її тримав у грудях, як теплий камінь. Вона теж не визнавала нічого вголос — але якщо вітер чіпляв її пасмо, вона відсувала його так, щоб він бачив.

*****

Того літа туман почав приходити раніше. Він з'явився поміж гір і потік на полонини. Потім — повз хати. Потім — на городи. А з часом почав затримуватись. Не зранку — а до обіду. І навіть увечері — в’їдався в повітря, роблячи його вогким.

І ніхто нічого не казав. Навіть коли Яснослава почала ходити одна вбік ріки. Навіть коли дивилась довше, ніж треба. Навіть коли вперше зникла на півдня — і повернулась без слів. Бо в селі звикли: коли щось нечисте — краще дати йому пройти повз. І не дивитись надто пильно.

*****

Просто день, як багато інших у їхньому селі — загубленому між пагорбами, де навіть голоси звучать тихіше, бо каміння слухає. Такий, після якого не згадують, але щось у тілі пам’ятає: якщо в нього ступити, вороття не буде.

Тар вийшов на город зранку. Полов бур’яни між буряком. Земля була зверху вогка, а зовсім трохи нижче —  вже пересушена, і пил лягав на пальці. Дядько гримів чимось у сараї — за хлівом, а Тар думав лише про одне: чому вона не з’явилась зранку.

Потім, коли ішов по воду до криниці, то побачив її — далеко, на межі. Сиділа на камені, край яру, де починався спуск до ріки. Звідти вже було видно, де вночі часом виступає туман.

Він підійшов. Неспішно. 

Яснослава побачила його — не привіталась. Просто посунулася, щоб він сів поряд.

Вона обмотувала навколо пальця пасмо волосся. І відпускала. Обмотувала — і відпускала. 

— Сьогодні туман буде не такий, як завжди, — сказала вона. — Як молоко, в яке щось капнуло.

Він не відповів. Лише кивнув.

— Ти ж знаєш, що він з’являється тільки в тумані?

— Міст?

— Ага.

Він знизав плечима.

— Кажуть, там питають ім’я. Якщо скажеш — пропадеш.

— Ти що хочеш піти туди? — спитав він. Без злості. Як хрип, що вирвався випадково.

Вона підняла очі. Спокійно. Рівно.

— Просто гляну. Кажуть, видно вже. Якщо трохи зайти — то міст… ніби сам росте з повітря.

Він вдивлявся в її обличчя. Довго. Очі в неї були як вода: темна, але прозора.

— Я не хочу, щоб ти зникала, не йди — попросив він.

Вона усміхнулась. М’яко. Як той, хто вже не чує — але ще з любові зупинився на півкроку.

— Я не йду. Я ж просто… Хочу подивитись. Я не зникну, Таре. Ти ж знаєш.