Історія третя: Стара

Кажуть, було колись одне село, що зникало щоночі. І було це не за горами, не за ріками, а зовсім поруч — тільки ніхто вже не пам’ятає, де саме.

Його не знайдеш на жодній мапі. Не тому, що його не існує, а тому, що воно присутнє лише вдень.
Воно є — доки світить сонце. Доки кури розгрібають порох біля перелазу, доки пахне юшкою з печі, доки сміються діти і дзенькає криничне відро.

А потім приходить тінь. Не ніч — а саме тінь. Така, що повзе не по землі, а під шкірою світу.

Коли вона торкається порогу, село починає тьмяніти, наче стара фотографія, залишена на сонці. Хати — втрачають контур. Гілки дерев — завмирають, не шелеснувши. Імена — випаровуються, як волога зі скелі.

Там не плачуть за зниклими. Бо ніхто не знає, кого саме брала ніч. Після кожного ранку всі ніби знали, хто є — і не пам’ятали, кого нема.

Кажуть, таке село було. Кажуть, ще й досі буває — просто ти його не знайдеш. Бо щоб знайти — треба потрапити в нього вдень. А хто заходить у нього вночі — той уже не виходить. 

Кажуть також, що там живе одна Стара, котра не боїться ночі. Вона не ховається, не затуляє вікон, не тримає при собі образ. Вона сидить на ганку, дивиться, як усе зникає, і кожен раз, здається, трохи іншою.

Дехто вірить, що саме вона зберігає межу. Дехто — що вона сама і є тією ніччю. А дехто шепоче, що колись вона була дитиною, яку не встигли забрати додому ввечорі.

Кажуть, було таке село.
Кажуть, воно поруч.
Кажуть, дехто з нас уже там був. Просто забув.

*****

Сонце тут вставало раптово, мов смикнув хтось за нитку між ніччю і днем.
Ранкове світло було густим, трохи жовтогарячим, як тепле молоко, що майже скипіло. З першим променем оживала вся долина: над річкою здіймався туман, на городах дзвеніли сапи, кури розліталися в боки з образливим кудкудаканням, і десь із глибини села лунав знайомий скрип — старий віз виїжджав по сіно.

Жили тут, здавалося б, як і скрізь. Трохи біднувато, але злагоджено. Вранці усі виходили з хат — не одразу, не поспіхом, а якось… обережно. Спершу поглядали на небо: чи не занадто темне, чи не занадто спокійне. Потім торкалися землі — не ритуал, просто звичка. Перевірити. Переконатися.

Люди тут були тихі, роботящі. Ніхто не сперечався дарма, не сміявся надто голосно, не скаржився. Навіть діти грались якось зосереджено, ніби розуміли: у них є лише ча зі світанку до сутінок, щоби встигнути все життя. Бо коли сонце хилиться — починається відлік.

У кожному кроці — точність. Хліб випікали не на око, а за старими записами, де час вистоювання тіста був прив’язаний до положення тіні на стіні. Прання ніколи не починали по обіді. Ніколи не лагодили дах після третього дзвону дзвінка біля хреста. Не тому, що було правило — а тому, що так виживеш.

У центрі села стояв старий дерев’яний хрест — без імені, без таблички. Біля нього — кам’яна бруківка, гладка від часу. І великий позеленілий дзвін на перекладині. Кожного дня в обід на цій бруківці зупинялась стара Марта — мовчазна, з довгим сивим волоссям. Вона витирала руки об фартух і казала голосно, ні до кого зокрема:

— Дві години й дев’ять хвилин.

І кожен чув. І кожен розумів.

Ближче до вечора село стишувалося. Навіть птахи зникали з дерев раніше, ніж слід. Ніхто не кликав їх — але вони знали. Всі рухались швидше, точніше, не смикаючись, але з тією напругою, яку видно в очах: доки руки працюють — серце дивиться на сонце.

О четвертій — дзвонив дзвін. Один раз. О п’ятій — ще раз. О шостій — востаннє.
Після шостої не прийнято було розмовляти вголос. Навіть сміятись. Навіть співати під ніс. Бо кожен звук, що вирветься з тебе після того, може залишитись тут, коли тебе вже не буде.

Хати закривались. Вікна — ставнями. Двері — на засуви, які не скриплять. Ніхто не запалював світла. І ніхто ніколи не кликав сусіда ввечері. Навіть якщо чув, як хтось стукає в двері. Навіть якщо знав, що за ними — друг чи рідний.

У цьому селі не було вечірніх розмов. Усе життя вкладалось у день. А ніч... ніч належала комусь іншому.

*****

Її звали Мелана. Вона мала чорне волосся, тонкі руки й очі, які не вміли просити. Тиждень тому вона народила дитину — сама, без чоловіка, без баби-повитухи, на світанку, коли тіні були ще довгі, але вже втратили силу. Дівчинка жила три дні. Три дні — й смерть прийшла за нею швидше, ніж мала. Після того в хаті було тихо.

Коли настав сьомий вечір, Марена вийшла на ґанок і не пішла в дім. Сусіди кликали її, казали:

— Час. Хутко, вже сонце біля обрію. 

А вона лише дивилася в небо, мовби шукала не відповідь — а пам’ять.

— Мені нема уже кого ховати, — сказала. — То навіщо ховатися мені?

І залишилась.

*****

Тиміш не був місцевим, років двадцяти, з гострим поглядом і спостережливістю. Його привіз сюди вітчим — коваль, що півжиття провів у місті серед гір, а тепер вирішив повернутися в батькову хату після смерті дружини. Село прийняло його мовчки: не вороже, але й не як свого. Він допомагав батьку в кузні, переймаючи його ремесло.

Тиміш помічав, що в селі не говорять про минуле. Тільки про сьогодні. Про борщ, дрова, хліб. А от про вчора — ні. Наче вчора не можна торкатися.

*****

Вранці Тиміш прокинувся з важким відчуттям. Немов щось забули під час сну, щось дуже важливе — обличчя, ім’я, крик. У роті стояв присмак заліза, у вухах — тиша, надто рівна, надто порожня.

Він одягнувся й пішов на той бік села — туди, де мала бути хата Мелани.

Тільки хати там не було. Не було ані лави під вишнею, хоча вишня - ось вона стоїть. Ані вікна з фіранкою, яку він бачив тільки учора. Ані хати. Ані слідів. Трава була рівна, свіжа, щільна, наче її виростили тільки-но, на замовлення. Два метелики кружляли один за одним, і спів жайворонка здавався занадто голосним. Наче все намагалось переконати: тут ніколи нічого не було.