Історія друга: Сонячний годинник

У самому серці старого міста, куди вже давно не ступає нога туристів, є парк — забутий, зморшкуватий, немов старий альбом із вицвілими світлинами. Але якщо знати, де зійти з головної алеї, і пройти поміж кущів, де ще пахне прілим листям минулих осеней, то рано чи пізно ти натрапиш на арку з обваленої цегли. За нею — зарості жасміну, вже у цвіту. Їх треба обережно розсунути — рукою, плечем, диханням. І ти відчуєш, як пилок чіпляється до вій, а пахощі — проникають прямо у пам’ять.

Світло тут інше. М’яке, наче профіль жінки на старій монеті. І тиша така, що чути, як тінь рухається.

Тут, серед моху, плюща і важкого запаху цвітіння, стоїть сонячний годинник.

Великий. Кам’яний. Тріснутий, але не зруйнований. Він має в собі вагу — не тільки фізичну, а часову. Від нього тягне чимось вічним, як від морських скель чи старого собору. Його основа — з темного каменю, вкритого прожилками, що схожі на кістки під шкірою. На краях — майже стерті знаки, викарбувані не людською мовою, а якоюсь забутою системою позначень.

Гномон — той самий шпиль, що кидає тінь — химерно вигнутий, ніби клинок, що ввігнався у землю, і так і лишився, з’єднуючи небо з підземним світом.

Він зберігся ще з тих часів, коли час був не цифрами, а тінями. Коли люди не рахували хвилини, а відчували їх — мов коливання повітря, мов течію вод ріки.

Цей годинник бачив багато. Занадто багато.

Коли поруч ще стояли кам’яні лави — приходили закохані. Їхні пальці торкались одне одного, а потім — плити. Вони загадували бажання, бо вірили, що час зупиниться, якщо встигнеш сказати «я тебе кохаю» до того, як тінь посунеться далі.

Цей годинник чув вибухи під час війни. Над ним пролітали літаки, і тінь лягала не від сонця, а від чорного диму. Люди ховалися поруч, у підвалі колишньої каплиці, а потім — більше не приходили. Деякі так і залишилися у землі, під корінням плюща.

Він бачив дітей, які бігали навколо, граючи у хованки. І одну дівчинку, яка зупинилася й подивилася прямо у тінь. І вже не бігала, бо щось змінилось у її очах.

Він бачив молодих і старих, самотніх і веселих, п’яних і натхненних. Він бачив ті самі обличчя — з інтервалом у десятки років. Він чув визнання, лайку, молитви, прокльони, і тишу — найгучнішу з усіх.

Годинник просто стоїть — і, здається, чекає.

****

Кажуть, колись він показував справжній час.

Можливо. У ті далекі дні, коли ще вважалося, що час — це стрілки, тіні й секунда за секундою. Коли день ділили на частини, а люди вірили, що можуть керувати майбутнім, рахуючи хвилини. У ті дні, можливо, він і був просто годинником.

Та щось зламалося.

Не в камені — він досі цілий, хоч і потрісканий. І не в гномоні — тінь усе ще лягає точно.
Зламалося світло. Або душі. Або сам простір між ними.

І тінь почала падати інакше.

Вона більше не вказувала на години. Вона не була частиною доби. Вона вказувала на останнє. На миті. На ті кадри, які не повторюються. На той один-єдиний погляд, жест, поворот — що веде в нікуди.

Люди, які випадково зупинялись біля годинника, не розуміли, що бачать. Це був не час, а щось інше. Їм здавалось — промайнуло щось на межі зору. Немов спогад про сон, якого ніколи не було. Дехто здригався, дехто притискав руку до грудей. А дехто — лиш посміхався дивно і йшов далі.

Це була тінь їхнього останнього. Але не всі це помічали і розуміли. Іноді — вона була нечітка. Лише натяк. Іноді — навпаки. Надто чітка. Так чітка, що світилась на фоні реальності, мов опік.

У ті миті людина бачила себе. Не обов’язково в момент смерті — а саме останнє, що буде. Не майбутнє. І не минуле. А останнє. Кінцеве. Ту межу, за якою — не день, а ніщо.

Останню чашку чаю.
Останнє вікно.
Останній звук.
Останнє слово.
Останній самотній подих.

Іноді це було мирно. Жінка, що закриває книгу й дивиться у вікно.
Чоловік, що кладе руку на подушку, де вже нікого нема.
Пес, що лягає біля ніг, і серце зупиняється у повній тиші.

А іноді — це був крик.
Скрегіт шин.
Удар.
Падіння.
Краплі на білому — тільки не дощ.

І хоч це не був кінець одразу — це був шлях до нього. Невідворотний. Мов пункт призначення, який уже набрано у GPS, хоч ти ще не рушив з місця. І коли тінь падала — вона тільки показувала. Не попереджала. Не торкалась. Лише… фіксувала. Як друк на плівці. Як відбиток.

І той, хто це бачив і розумів, уже ніколи не був тим, ким був до того. І ніколи вже не забував. 
Бо як жити, коли вже бачив останнє?

*****

А ще є він.

Той, хто приходить не за тінню — а за тишею між тінями. Той, чий силует зливається з лавкою, з обрисом дерев, із самим простором парку. Його ніхто не помічає. Але його погляд завжди поруч.

Ім’я його стерлося. Не з пам’яті — з обігу. У документах, якщо десь і залишилось, то хіба як шрам — без болю, але з нагадуванням. Він не називає себе ні словом, ні цифрою. Але думками — іноді, глибоко — з’являється слово: Спостерігач.

Не тому, що йому цікаво. І не тому, що хоче знати. А тому, що не може — не бачити.

Він не приходить до сонячного годинника, щоб дізнатися про себе. Навпаки. Він тримається так, щоб тінь ніколи не впала на нього. Відступає, спостерігає збоку, розчиняється у фоновому шумі парку. У шелесті гілок. У скрипі старої гойдалки, яку вже давно зняли, але звук лишився.

Коли хтось підходить до годинника — він уже там. Іноді раніше. Іноді — з’являється після. Непомітно. Без жестів. Без рухів.

І коли людина дивиться на тінь… він бачить. Те, що відкривається йому, — не його. Це чужа смерть. Чужа остання сцена.

Ніби вирвана сторінка з щоденника, на якій дата ще не настала, але вже визначена.
Іноді це час і місце. Іноді — тільки фрагменти. Але завжди з точністю, яка зводить нутрощі в холодний клубок.