Історія перша: Тиша срібного дзеркала

Кажуть, дзеркала — це просто скло, яке відображає. Але ти й сам знаєш: не кожне з них показує лише тебе. 

Декотрі чекають. 

Декотрі — пам’ятають.

У селищі, загубленому серед лісів і боліт, стояв старий будинок із вузькими вікнами та чорним дахом. Усі його уникали, бо він мовчав. Навіть вітру не було коло нього — ніби він вбирав звуки. Навіть пси не гавкали, проходячи повз. Лише одна дівчинка, яка виросла без мами, іноді сиділа біля воріт і рахувала тріщини в стіні.

Її звали Лада. Вона носила сірий каптур і завжди тримала в кишені стару фотографію, де була тільки тінь. Лада не знала, чия вона — але коли дивилась на неї довго, їй починало здаватися, ніби хтось шепоче крізь тишу.

Коли їй виповнилося чотирнадцять, вона побачила дзеркало. Воно стояло за парканом, у високій траві, спертим до стіни. Скло в ньому було вкрите павутинням, але якось інакше — ніби його ткали зсередини. Воно не відбивало її. Зовсім.

Лада підійшла ближче. Дзеркало залишалось порожнім. Але у кутку, в самій глибині скла, щось поворухнулося. Ледь-ледь. Як дихання. Як око.

З того дня вона почала приходити щодня. Приносила дзеркалу яблука. Шепотіла йому казки. Чекала, коли воно покаже їй хоч щось. І одного разу побачила — не себе, не ліс, не небо. Іншу кімнату. Інший світ. І себе — але не таку, як є. Волосся її було розпущене, одяг — чорний, а очі — глибокі, мов криниця, в яку впали зорі. Вона стояла й дивилася. Усміхалась. Але її усмішка не доходила до очей.

— Ти пам’ятаєш? — спитала відображена Лада.

Справжня Лада здригнулася. Вона не говорила цього. Не могла. Але голос був її. Такий самий.

— Пам’ятаєш, як ми домовлялися?.. Ти обіцяла повернутись. Забрала мене сюди. І забула.

І тут вона згадала. Не все — лише уламки. Що ця кімната — не перша. Що вона вже була по той бік. Що дзеркала — не лише вікна. Вони — двері. А ще — пастки.

З того дня в її снах стало більше скла. Вони снились не як сни — а як спогади. Вона ходила коридорами, де стіни були з дзеркал. Де замість дверей — відображення. І в кожному — вона. Але інша. Тиха. Забута. Ті, що залишились замість неї.

Одного ранку дзеркало за парканом зникло. Наче його й не було. Лада била кулаками в стіну, нишпорила в траві, розгрібала каміння. Але марно.

А через тиждень усі дзеркала в її домі почали мінятися. У них з’явилися мертві кімнати. І її відображення — ті, що не повторювали її рухів. Вони жили власним життям. І чекали. Іноді вона ловила себе на думці, що не знає — вона в дзеркалі, чи з цього боку. Що не впевнена, з якого боку скло.

Коли її не стало, всі сказали — втекла. Та старі казали інакше: що вона перейшла, як і її мати колись. Бо дзеркала — це пам’ять. Вони не забувають тих, хто заглянув по-справжньому.

А в будинку з вузькими вікнами знову з’явилось дзеркало. Серед трави. Сперте до стіни. Чекає.

І в ньому — хтось є. Маленька дівчинка в сірому каптурі. Усміхається. Тихо-тихо. Ніби шепоче:

— Ти пам’ятаєш?..

****

Минуло кілька років. Про Ладу забули, як про недобру примху. А будинок усе стояв. Тиша навколо нього стала ще щільнішою — мов оксамит, натягнутий на реальність. Буває, хтось іде повз — і раптом ловить себе на тому, що нічого не чує. Навіть власних кроків.

Кажуть, у тому будинку знову загорялося світло. Іноді. Без причини. Без людей.

Маруся була фотографкою. Шукала закинуті місця, старі будинки, щоб знімати — мертві шпалери, іржаві замки, провалені підлоги. У кадрі вона ловила тишу — таку, що звучить.

Вона не знала нічого про дзеркала. Але потрапила до того будинку через дощ: сховалась, промокла до нитки. Поки шукала рушник, знайшла щось інше — у комірчині, за ледь видимими дверима: старе-старе дзеркало, затягнуте пилом і плямами, з чорними плямами по краях, як у мертвого ока.

Але у ньому був вогонь. М’яке світло, що пульсувало в глибині скла. Не як відбиття. Як серце, що б’ється в темряві.

Маруся витерла його подолом. Побачила себе — і щось ще.

Позаду — на півкроку, за лівим плечем — стояла дівчинка в сірому каптурі. Бліда, як серпанок, з очима, що не кліпають.

Маруся різко обернулась — нікого. Але в дзеркалі дівчинка залишалась.

Вона зробила крок — і Маруся відчула, що не може дихати. Щось в’їлось у легені, розчинило повітря. Дзеркало затягувало її погляд. Вона намагалася відвернутися — але не змогла.

— Пам’ятаєш?.. — спитала дівчинка.

Цей голос… не дитячий. Надто повільний. Надто давній.

— Ні, — прошепотіла Маруся, — я не знаю тебе.

— Але ти бачила, — сказала дівчинка і піднесла руку до скла.

І в ту саму мить скло тріснуло — не назовні, а всередину. Із серединного боку. І від тієї тріщини, мов по шву, пішла темрява. Розливалася. Скапувала. Простягалась по стінах. Дзеркало почало дзвонити — ледь чутно, як комар під шкірою.

Усе в кімнаті пішло наперекосяк. Стіни — під іншим кутом. Годинник — назад. Краплі на підвіконні — повертались у хмару. А Маруся стояла — і вже не була впевнена, що досі тут.

— Ти знала мене під іншим іменем, — сказала дівчинка. — До того, як мене залишили там.

І тоді вона вийшла. Просто вийшла з дзеркала — не через скло, а *з-поміж*. Як витікає спогад. Як сновидіння, що заповзає вранці в кімнату.

Маруся впала — а дівчинка схилилась над нею, схопила її лице двома руками й прошепотіла:

— Якщо ти не згадаєш — я залишусь тут.

І вона залишилась.

Коли Маруся прийшла до тями — дзеркала не було. В будинку було порожньо. Дощ давно скінчився. Але фотоапарат — був повний. І на кожному знімку — не вона. Лише дівчинка в сірому каптурі. Стоїть. Дивиться. Усміхається.

Маруся більше не фотографує. І не дивиться в дзеркала. Вона щодня запалює свічки по кутках квартири. Спить при світлі. Пише собі на дзеркалі: «Це я. Це тут. Це зараз.»