Кіт-детектив мурчик і поштар

Глава 1. Таємниця пропаж

Одного ранку поштар пан Павло сумно йшов вулицею:

– Листи зникають, а люди сердяться на мене…, кажуть, що я вже старий, іди на пенсію, – бідкався він.

Кіт Мурчик почув ці слова й насторожив вуха. Він був відомим у містечку детективом.

– Чому ж ти відразу не звернувся до мене? Якщо пропадають листи, я маю це з’ясувати! – рішуче сказав він.

Кіт почав стежити за поштарем. Ховався за парканами, за кошиками з квітами, біг поруч. Але нічого дивного не побачив. А листи все одно зникали.

Мурчик сумно згорнув хвіст.

– Щось тут не так… Мабуть, я шукаю неправильно.

На гілці поруч з’явилася білочка. Це та сама, яка колись крала у сусідів, але тепер виправилась.

– Що сталося, детективе? – спитала вона.

– У поштаря нашого зникають важливі документи, а я не можу знайти злодія, – чесно відповів кіт.

Білочка замислилася:

– Може, я зможу допомогти? Тепер я хочу чинити правильно.

– То я звернувся по допомогу, коли придумаю, як вивести злодія на чисту воду. А ти поки пильнуй!

– Добре! - відповіла білочка і махнула пухнастим хвостом.

Глава 2. У поштовій сумці

Наступного дня кіт придумав нову тактику. Він стрибнув просто у велику поштову сумку й заховався між конвертами.

– Ой, Мурчику, ти що там робиш? – здивувався поштар.

– Тс-с! Я на завданні, – серйозно відповів кіт.

Спочатку все було тихо. Аж раптом – шурх-шурх!

Кіт Мурчик насторожив вушка.

У щілину сумки просунувся блискучий дзьоб. Хтось потягнув конверт.

– Ага! – вигукнув Мурчик і стрибнув.

Перед ним блиснули чорні крила й спритно замахав хвіст… Це була сорока!

– Скре-ке-ке! – стрекотіла вона й вилетіла геть.

Мурчик насупив вуса:

– Тепер я знаю злодійку. Лишилося знайти її схованку.

Глава 3. Допомога білочки

Мурчик ходив вулицями, дивився на дахи й дерева, але слідів не знаходив. Він уже був у розпачі.

– Як ся маєш, детективе? – спитала білочка.

– Да не дуже, - відповів кіт протягнуто.

Білочка, пострибуючи з гілки на гілку, зупинилася й хитро поглянула на кота. Вона наче вагалася, чи варто розкривати таємницю, але зрештою підвела хвостик угору й показала лапкою на старий дах.

— Там, — прошепотіла білочка. — Сорока носить у той старий будинок білі папірці. Може, це ті важливі документи поштаря?

— Так, це саме те, що шукаю! — зрадів Мурчик. — Дякую тобі, білочко!

Білочка лише знітилася і сказала:

— Я раніше робила погані вчинки… але цього разу хотіла допомогти.

Мурчик ласкаво посміхнувся:

— Кожен може змінитися. І я радий, що ти стала доброю.

Білочка зніяковіла, але в її очах сяяла радість і вдячність за довіру.

Будинок стояв на відшибі, забутий усіма. Вікна його давно були забиті дошками, а двері перекошені й зарослі диким плющем. Лише димар ще стирчав угору, наче вартовий, що втомився від сторожі.

Кіт Мурчик обережно ступав по даху старого будинку. Дах рипів і трішки похитувався, але котик був сміливий. Кіт послизнувся у дірку між черепицями над будинку. І що ж він там побачив? Це були листи! Вони лежали купкою, наче сховалися від усього світу.

— Ось ви де! — радісно замуркотів кіт і обережно потягнув один конверт лапкою. Він був справжній, зі штампом і адресою.

Та тільки-но Мурчик зібрав кілька листів у свою сумку, як зверху пролунав гучний крик:

— Це моє! Злодій! Злодій! — закричала сорока, кружляючи над дахом.

Вона злітала вниз на дах будинка і намагалася вихопити конверти із котячих лапок. Але Мурчик притиснув хвостом сумку і хоробро засичав. Сорока перелякалася і відлетіла на сусідні дерево.

— Ні! Листи не твої! Вони належать людям! І люди дуже чекають на них? Розумієш? Ти навіть читати не вмієш!

— Звідки ти знаєш?

Сорока тільки сердито закрутила крилами, але зробити вже нічого не могла. Її таємну скарбницю віддадуть людям назад! Хоч вона чесно їх вкрала! Ображена вона полетіла у ліс. 

А кіт Мурчик склав усі листи назад у сумку, перевірив, чи жоден не залишився на даху, і вже зібрався віднести їх поштареві.

Глава 4. Щасливий кінець

Пан Павло й Мурчик повернули листи мешканцям. Люди зраділи й дякували.

– Тепер усі знають, який у нас чудовий детектив, – усміхнувся поштар.

А білочка стояла поруч і тихо всміхалася. Вона пам’ятала, як колись сама робила шкоду, але тепер могла пишатися собою.

– Ти справжня помічниця, – сказав Мурчик. – І доказ того, що кожен може виправитися.

Сорока ж відлетіла в ліс шукати нові блискучі дрібнички – але не чужі листи.

Мурчик щасливо замурчав, бо отримав мисочку з вершками.

І сонечко світило ще яскравіше — наче раділо разом із ними!