Казка про лісову Фею

Глава перша. Срібні крила

Маленька фея Лея сиділа на широкій пелюстці синьої лілії. Квітка росла посеред Галявини Розквіту й гойдалась від кожного подиху вітру, наче човник на хвилях. Лея простягала ніжки вперед і сміялась, бо вітер час від часу хитав її, як дитину на колисці.

— Ще трохи! — шепотіла вона й змахувала срібними крильцями.

Галявина довкола світилася барвами. Жовті соняшники схиляли голови, червоні маки ніби підморгували їй, а білі ромашки тихо перегукувалися пелюстками. Повітря було солодке, мов мед, і Лея вдихала його на повні груди.

Коли вітер стих, вона піднялась у повітря й полетіла далі, так низько, що торкалась п’ятами верхівок квітів. Від дотику феї пелюстки бриніли, як струни, й співали тоненькі мелодії.

За галявиною відкрилася Долина Вітру. Там трава була висока й м’яка, і кожна билинка грала свій звук. Вітер пробігав по долині, і вся вона перетворювалась на чарівну арфу. Лея прислухалась і впізнавала знайомий мотив: то була колискова, яку співала їй стара фея-нянька.

— Дякую, друже! — усміхнулась вона й поцілувала вітер у щоку, хоч ніхто й не бачив, як саме це зробила.

Політ привів її до Кришталевого Озера. Його вода сяяла, немов дзеркало, і відбивала небо навіть удень. Лея схилилася над гладдю й побачила там… себе, але більшу, сильнішу, із золотим сяйвом у руках.

Вона здригнулася.

— Це я? — прошепотіла фея. — Чи це сон?

Озеро відповіло тихим плюскотом. Маленька рибка вистрибнула з води, бризнула на Лею краплинами й наче підморгнула.

— Гаразд, — зітхнула Лея, — може, колись я зрозумію.

Вона знову змахнула крилами й полетіла далі, аж до тіні великого дерева. Його називали Елара. Коріння випліталося з-під землі, наче велетенські змії, а гілки наче торкалися неба.

Фея обережно сіла на одну з нижніх гілок і пригорнулась до кори. Від неї йшло тепло, і Лея відчула, ніби дерево тримає її в обіймах.

— Ти щось мені хочеш сказати, еге ж? — запитала вона, погладивши жорстку поверхню.

У відповідь листя прошелестіло, і в повітрі пролунав лагідний звук, схожий на коливання дзвоника.

Лея заплющила очі й прислухалась. Їй здалося, що вона чує далеке: спів зорі, що впала й загубилася десь у глибині лісу.

— Зоря? Тут, у нас? — Лея розплющила очі, й вони засяяли цікавістю. — Я мушу знайти її!

І з цим рішенням вона злетіла ще вище, аби почати свою першу справжню пригоду.

Глава 2. Подорож за межі галявини

Ранок у Великому Лісі завжди починався з пісні. Тонкі промені сонця ковзали між гілками, торкаючись росинок, що мерехтіли, наче маленькі діаманти. Лея сиділа на пелюстці великої рожевої мальви, гойдалася, як на гойдалці, і слухала, як пробуджується ліс. Пташки перекликалися, трави шепотіли, а вітер ніс аромат м’яти та квітучого чебрецю.

— Сьогодні я полечу далі, ніж будь-коли, — прошепотіла фея, розправляючи крила. Її прозорі, сріблясті крила виблискували так, ніби на них осів місячний пил.

Вона змахнула крильцями й піднялася над галявиною. Лавандові та сонячно-жовті квіти лишилися внизу, а Лея вже летіла крізь мерехтливі сонячні промені.

Спершу дорога пролягала над річкою. Вода текла спокійно, і на ній розкривалися білі лілії, немов маленькі човники. З-під листків раз у раз вискакували золоті рибки, бризкаючи краплями, які падали на крила Леї та переливалися всіма барвами.

— Доброго ранку, феє! — пискнула рибка й знову пірнула у хвилі.

Лея засміялася й помахала їй крильцями.

Пролетівши трохи далі, фея почула тривожне цокотіння. На гілці старого дуба сиділа білочка з пухнастим хвостиком і безнадійно перебирала лапками в траві.

— Що трапилось, маленька? — спитала Лея й опустилася поруч.

— Я загубила свій найкращий горішок! — засмутилася білочка. — Він був особливий, золотавий, і я ховала його біля великої верби. А тепер не можу знайти…

Лея нахилила голову. В її серці завжди народжувалося співчуття до тих, хто потребував допомоги.

— Давай пошукаємо разом, — усміхнулася вона.

Білочка зраділа й стрибнула на землю. Вони вирушили до старої верби, що росла біля невеликого болота. Лея летіла попереду, розгортаючи своїм сяйвом тіньові хащі. Болото пахло мохом і вогкістю, але було повне таємничого життя: жабки кумкали, стрибаючи з кочки на кочку, а над водою літали сині бабки.

Та коли вони дісталися до верби, серце Леї стрепенулося. Там стояла постать у чорному плащі, схожа на темну пляму серед зелені. Висока жінка з гострим поглядом збирала росу у кришталевий флакон, шепочучи якісь слова. Її очі блищали холодним світлом, а довгі пальці стискали гілку верби.

— Це… це відьма, — прошепотіла білочка й сховалася за стовбур.

Лея відчула, як по спині пробіг холодок. Вона чула легенди про темну чаклунку, яка блукає лісом і ловить усе світле, щоб сховати в чарівний ліхтар.

Раптом відьма підвела голову. Її погляд упав просто на сяючу фею.

— О, яке світло… — прошипіла вона. — Ти саме те, чого мені бракує для моєї колекції.

Вона простягнула руку, і з пальців вирвалися чорні тіні, мов змії. Лея різко змахнула крильцями й кинулася вбік. Тіні ковзнули повз, але відчуття їхнього холоду залишилося.

— Лети! — крикнула білочка й стрибнула прямо на відьмину руку, відволікаючи її.

— Нечемне створіння! — закричала відьма й спробувала струсити білочку.

Лея використала цей момент. Вона рвонула вгору, крізь гілки, і полетіла, як найшвидший промінь сонця. Позаду чулося відьмине шипіння та ляскіт гілок.