Кіт-детектив Мурчик і справа Хом'яка

      Одного теплого осіннього ранку Хом’як прокинувся від дивного шуму. Спершу він думав, щоце вітер грає з листям, але потім почув легке скрипіння землі та тихе шурхотіння. Обережно виглянув із своєї нірки – і серце його здригнуло: підземне царство, де він так ретельно ховав свої запаси, було порушене.

Морква, буряк та всі овочі, які він так оберігав, зникли. Лише декілька зів’ялих листочків залишалися на своїх місцях, немов тихенько шепотіли: «Тут щось сталося…».

Хом’як застиг на місці, відчуваючи суміш здивування і тривоги. Хто ж міг так нахабно проникнути у його скарбницю?

Хом’як був страшенно засмучений. Він метушився туди-сюди, бігав по полю, пищав і розгрібав землю лапками, намагаючись хоч щось відшукати зі своїх скарбів. Але дарма — моркви й буряків і слід прохолов.

Зрештою, виснажений і пригнічений, він вирішив: «Що ж, доведеться йти до родичів на зимівлю…». І подріботів до найближчої зупинки, де іноді зупинялися великі людські машини. Хом’як наївно думав, що, може, його підберуть і відвезуть кудись ближче до рідні.

Та сонце вже сховалося за обрій, а машини все не їхали. Хом’як залишився сам-один на холодній зупинці, під світлом ліхтаря.

   На гіллі старого дуба, неподалік зупинки, сидів Пан Ворон. Його темне пір’я блищало в світлі ліхтаря, а пильні очі уважно стежили за Хом’ячком. Він бачив, як той метушився на полі, як розгублено шукав свої запаси, як нарешті опинився на лавці й заплакав.

Пан Ворон знав більше, ніж міг розповісти. Він чув шелест землі того ранку й бачив тіні, що проходили полем. Але залишався мовчазним спостерігачем.

Хом’як сидів на краєчку лавки й тихенько схлипував:

– Моє царство… мої запаси… що ж я тепер робитиму?..

Сльози капали йому на лапки, а вечірнє поле навколо здавалося ще самотнішим.

– Мене обікрали… – схлипуючи, прошепотів Хом’ячок. – Усе пропало. І морква, і буряк… Що ж я тепер робитиму взимку?..

Та коли тоненький пискливий плач наповнив вечірнє повітря, серце старого птаха не витримало.

Пан Ворон розправив крила, гучно каркнув і, наче чорна тінь, спустився донизу, прямо на зупинку. Він нахилив голову, пильно дивлячись на хом’яка.

– Каррр…- мовив він глухим голосом. – Малий, чого сльози в такий вечір?

– Як це чого? Мою комору обікрали! А скоро зима!

- Не все втрачене, – промовив він загадково. – Але твій шлях ще тільки починається.

- Як це мій шлях тільки починається? Ти знаєш, де мої запаси? – здивувався Хом’як, витираючи лапкою мокрі очі. - Скажи мені!

Ворон лиш тихо закаркав у відповідь. Його крила важко змахнули, і він мовчки знявся у повітря. Чорна тінь птаха попрямувала у бік далекого містечка, залишивши Хом’ячка самого на зупинці.

Дорогою проїхало кілька машин. Фари на мить освітили маленьку постать на лавці, але жодна не зупинилася. Хом’ячок ще трохи посидів, прислухаючись до відлуння моторів, а тоді зітхнув і почав тягнути сухе листя до купки в траві.

– Ніч холодна… треба хоч якесь гніздечко збудувати, – пробурмотів він, укладаючи листя під ліхтарем.

Так він залишився на зупинці, загорнувшись у шелестке листя, слухаючи, як ніч набирає сили.

    Коли сонечко розсипало свої перші золоті промені над полем, Хом’ячок прокинувся. Він висунув вологий носик крізь шар сухого листя, обережно обдивився довкола і, набравшись сміливості, виліз зі своєї нічної хованки.

– Сьогодні точно пощастить, – пробурмотів він, крокуючи до зупинки.

Та щойно Хом’ячок наблизився до лавки, його серце вистрибнуло від страху: на зупинці сидів сірий кіт! Він розкинув лапи й пильно дивився просто на нього.

– Ой-ой-ой! – пискнув Хом’як і щодуху кинувся в високу траву. – Зараз з’їсть!

Але сірим котом виявився зовсім не хижак, а Мурчик. Він чекав саме його! Побачивши, як Хом’ячок кидається навтьоки, Мурчик схопився й побіг слідом.

– Стій! – закричав він. – Я не їм хом’ячків! Я веган!

    Хом’як спіткнувся від несподіванки й на мить зупинився, озираючись. Перед ним наближався кіт із добрими очима й трохи комічним виразом мордочки.

– То ти все знаєш? – недовірливо перепитав Хом’ячок, озираючись на кота.

– Знаю лише, що з твоїми запасами щось сталося, – спокійно відповів Мурчик. – Але мені потрібні подробиці. Я ж детектив.

Хом’як схлипнув і знову почав розповідати те саме, що вже вчора говорив Панові Ворону: як прокинувся від шуму, як побачив розриті тунелі й зниклі овочі, як бігав по полю й шукав, але нічого не знайшов.

– І все? – перепитав Мурчик, уважно дивлячись на нього.

– І все, – сумно пискнув Хом’ячок. – Більше я нічого не чув і не бачив.

На дубі над ними знову сидів Пан Ворон. Він нахилив голову, ніби уважно прислухався. Та раптом, без жодного каркання, розправив крила й полетів у бік лісу.

– Ей, стій! – гукнув Мурчик, але птах уже зник у небі.

Кіт невдоволено махнув хвостом:

– Шкода… я хотів розпитати його. Ворон точно щось знає.

    Хом’як лише опустив вушка й тихо зітхнув. Він залишався з тією ж самою історією, яку міг повторювати знову і знову – але нових слів додати не мав.

Мурчик повів Хом’ячка назад, у поле, туди, де була його нора. Кіт ішов поважно, тримаючи хвіст трубою, а маленький Хом’як поспішав збоку, весь час озираючись.

Біля розритих ходів Мурчик одразу почав уважно оглядати землю. Він нахилявся, обнюхував, торкався лапою до слідів.

– Хм… – задумливо промуркотів він. – Не схоже, щоб тут були інші хом’яки чи бурундуки. Вони лишили б дрібні сліди лапок і зубів. Тут усе інакше.