Витримка Рудика

Сонце лагідно ковзало небом, даруючи світу м'яке тепло літнього дня. Легкий вітерець грався у верхівках високих сосен, створюючи ідеальну мелодію приємним шурхотом, погойдуючи вічнозелені голки. 

День видався напрочуд гарний. Рудий кіт, піддаючись своїй котячій натурі, вирішив прогулятися до старого млина, що стояв на околиці села, поруч із розлогою кронистою сосною. Вона була одинока й несхожа на інші – низька та широка, мов старезний охоронець млина.

Старий млин давно вже нагадував привида, закинутий бозна-коли. Але його величаві лопасті все ще тихо гуркотіли на вітрі, ніби зберігаючи спогади про колишні часи. Навколо млина простягалася поляна з уже подекуди пожовклою від спекотного сонця травою. Цього літа сонце щедро сипало своє тепло на землю.

Крокуючи м'якою травою, Рудик швидко дійшов до млина. Легка втома змусила його зупинитися – все-таки дорога сюди далеченька. Місце під сосною здавалося ідеальним для відпочинку – шурхіт трави під ногами, запах сосни в повітрі, а ще цей монотонний гуркіт вітряка, що діяв на кота, як колискова.

Млин давно вже не використовувався, але його вітряк все ще іноді гуркотів на вітрі, створюючи заспокійливий ритм. І хоч травичка навколо млина й на поляні вже трохи пожухла, набуваючи осінніх відтінків, це не завадило коту зручно влаштуватись на ній. Рудик задоволено скрутився калачиком і під монотонний гуркіт похиленого, рипучого вітряка задрімав.

Зненацька вітер посилився, й лопасті вітряка почали обертатись швидше, створюючи химерну скрипучу мелодію, яка зливалася з бадьорим шелестом соснових гілок. Одна з гілок, що висіла найнижче, тримала на собі суху шишку, яка від раптового пориву вітру зісковзнула й, відірвавшись, упала прямісінько на пухнасту спину кота.

Кіт миттєво прокинувся від несподіваного удару, боязко стрепенувшись. Шишка весело відскочила від нього й перекотилася до найближчої нірки. Кіт, все ще сонний, спостерігав, як шишка зникла в темряві нори, і відчув нестримне бажання повернути свій несподіваний «трофей». Він уміло підкрався ближче й спробував дістати шишку лапою. Але вона закотилася доволі глибоко, і зусилля кота виявилися марними. Халепа!

Кілька безуспішних спроб, і терпець Рудика увірвався. Він вирішив, що шишка не варта його безцінного часу. «Є ж цікавіші ігри, ніж ганятися за цією впертою шишкою», – подумав кіт. Він ліниво потягнувся, дугою вигинаючи спину, й зробив кілька розважливих кроків у бік стежки. Коли раптом почув легкий звук, що нагадував чхання.

Зупинившись, кіт обернувся й побачив, що шишка вже лежить назовні, поруч із ніркою, ніби спеціально чекає на нього. Кіт нахмурився. «Це вже занадто, – подумав він. – Шишка не могла сама викотитися».

Задоволений своєю здогадкою, Рудик вирішив зачекати, хто ж з’явиться слідом за шишкою. Він знову ліниво розкинувся на траві, уважно спостерігаючи за ніркою. Але ніхто не з’являвся. Лише гуркіт старого вітряка продовжував дратувати його чутливі вуха. Це допікало найбільше! 

Минуло доволі багато часу, однак нічого не відбувалося. Зрештою, вітер поволі стишився, й лопасті вітряка вже обертались ледь чутно. Сонце плавно сховалось за хмарами, надаючи всьому навколо м'якого, майже вечірнього світла. Кіт втомився чекати, але цікавість не дозволяла піти. Врешті-решт вечірні сутінки заполонили все довкола. Рудик вирішив, що даремно витратив час. День не вдався.

Знервовано потягнувшись лапою до шишки, кіт вирішив погратися нею перш ніж остаточно піти. Та щойно його лапа торкнулася шишки, з нірки почулося легке пирхання в перемішку з незадоволеним бурчанням. Кіт завмер. Його зелені очі втупилися в темний отвір. З нірки поволі висунувся маленький витягнутий носик, за яким з'явилися дві круглі чорні намистинки – очі, що уважно роздивлялись кота.

– Ти хто? – оторопіло запитав кіт, все ще не відриваючи погляду від нірки.

– Я тут живу, господар цієї нірки та всього довкола. А ти чого приперся сюди? – невдоволено запитав мешканець нори.

– А тобі яке діло? Ти мені не указ! – так рішуче прозвучав голос кота, що він навіть сам здивувався своєму тону.

– Шишку віддай! – вимогливо промовив довгий носик. Кіт на мить розгубився. Він зовсім не очікував такого розвитку подій. Йому здавалося, що шишка – просто шишка, але тепер вона мала свого захисника.

Невелика істота, що сиділа в норі, схрестила лапки на грудях і дивилася на кота з викликом. Обом було зрозуміло, що шишка стала причиною їх нового знайомства і суперечки. І тепер кожен із них вирішував, як завершити цю пригоду. Хто ж той загадковий житель нори, що не злякався кота? Хто знає?