Рудик і Рова

Рудик був трохи знервований зустріччю з їжачком Соньком, адже той перечепився через нього на лісовій стежці. З цього приводу у них виникла суперечка. Але Рудик вирішив проігнорити крик і незадоволення їжачка, бо не мав наміру сваритися. Він був трохи розморений сонцем і втомлений далекою дорогою. Адже він приповз сюди аж з самої Іспанії.  Крім того, був дуже  голодний.

 Через неуважність Сонька постраждали обоє. Слимачок дістав чималого стусана від цього колючки, тому мав трохи здертий і синій правий бік. Рана хоч і була невелика, але пекла і трохи поболювала, незручно рухатись.

- От пройдисвіт і незграба, треба було йому гідно відповісти, може б не так муляло тепер, -  всю дорогу бурчав Рудик. Саме в такому стані зустрів слимачка його давній приятель равлик Рова.

- Привіт, буркотун, чого такий незадоволений життям, бурчиш, як старий дід, що трапилось? – запитав Рова у Рудика.

- Ось дивись який синяк залишився у мене після зустрічі з цією сонною мухою їжаком, який чомусь саме сьогодні кудись біг стрімголов. І треба ж було йому зустрітися саме на моєму шляху і мене скривдити. 

Я он яку дорогу подолав, аж  із самої Іспанії сюди приповз, а таких незграб, щоб нікого не бачили перед собою, не зустрічав, – поскаржився слимачок. Равлик підповз ближче до приятеля, уважно почав розглядати травмований бік Рудика, почухав потилицю і впевнено заявив:

- Ну так, трохи є невеликий синяк, але, думаю, що до весілля загоїться.

- Кепкуєш з мене???   Добре тобі говорити, в тебе он своя хатка за спиною, якщо що, то можеш сховатися від небезпеки, а мені беззахисному що робити?

 Рова вловив нотки незадоволення в голосі приятеля і вирішив змінити тему, а сам подумав: «Добре, що він не розрізняє кольорів, а то побачив би, який він рудий, то ще більше б розсердився».

- Слухай, друже, а ти куди, власне, прямуєш, – запитав равлик у слимачка.

- Та от шукаю, де б чимось смачненьким підкріпитись, а то у животі аж бурчить, такий голодний, – відповів Рудик.

- Тоді гайда зі мною, запрошую тебе на смачнющий сніданок, чи то  пак вже обід. Є одне чарівне місце, Сунична  Галявина називається. А ягоди там такі великі-превеликі, червоні-пречервоні, солодкі-пресолодкі… і їх сила силенна. Галявина без кінця і краю. Їсти можна скільки завгодно, але з’їдати треба кожну ягідку до кінця, надкушувати та брати з собою  - не можна!!! А господиня цього всього раю чарівна пташка жовта зозуля.

- А звідки ти дізнався про цю галявину, – зацікавився слимачок.

- Розумієш, тут така історія трапилась, слухай: якось я загадав бажання, щоб завжди було досхочу чогось смачненького попоїсти, бо сам знаєш, що деколи доводиться їсти й суху кору, і зовсім несмачну їжу, а в уяві намалювалась величезна червона суничка. Так хотілося, щоб їх у мене було багато і тільки найкращі...

І бажання моє було таке сильне, що я почув не то шепіт, не то відлуння голосне і побачив, як жовта зозуля сіла на сусідній пеньок. Я не повірив своїм очам, бо жовтих зозуль не буває.  Тому вирішив щільно закрити очі та перевірити чи зникне  те марево. Я зажмурився так міцно, що в очах аж  чорні цятки з'явилися.  

Та коли я знову відкрив очі, то жовта зозуля геть нікуди не зникла, а навпаки -  сяяла ще яскравіше, виблискуючи наче калейдоскоп, а її пір'я мерехтіло так, що аж очі боліли.  Її блискуче оперення загравало з сонячними променями, пускаючи веселі зайчики аж до неба. 

Пташка  різко повернула голову в мій бік і заговорила: «Рово, якщо ти хочеш, щоб здійснилось твоє бажання, то мусиш виконати мої умови, бо нічого задарма не буває. Я покажу тобі чарівну Суничну Галявину, де ростуть ягоди великі-превеликі, червоні-пречервоні, солодкі-пресолодкі і їх  - сила силенна.  Їсти можна досхочу, але надкушувати та брати з собою - не можна!!! 

А якщо ти захочеш  поласувати цією смакотою,  то мусиш здолати чималу відстань, а ще робити лише добрі справи. Я бачу, що у тебе є одна вада, про яку ти і сам добре знаєш - твоє ненажерство. Ти мусиш позбутися його. Будеш мати лише три спроби, щоб зупинитися перед спокусою щось з'їсти, коли вже геть не лізе. Якщо і на третій раз тобі не вдасться, то ти луснеш і перетворишся на таку ж ягідку, як інші. 

 Як тільки ти схибиш, казка закінчиться…, закінчиться…, закінчиться… і ти луснеш і станеш ягідкою..., кою..., ою... І пам'ятай: вибирати треба швидко, бо час твого перебування на галявині хоч і чималий, але обмежений…, обмежений…, обмежений…».   І жовта зозуля зникла. 

Я ледь отямився від несподіванки. Ця зустріч звалилась на мене, як сніг на голову. Я не  був готовий до такого розвитку подій, але бажання було сильнішим за мене.  Нога сама понесла мене, ніби завжди ходила цією дорогою. Не пам'ятаю, коли і як, але я опинився на Суничній Галявині. 

 То було справді неймовірно. Їх була нескінченна кількість, тих ягід й одна краща за іншу. Я не знав котру вибрати. Хотілось спробувати кожну, але я розумів, що всі ягоди з'істи не зможу, тому вирішив вибрати серед них тільки найкращі та найсмачніші. Я довго вагався та обирав, хоч мій голодний живіт бурчав і сварився зі мною. Я розумів, що як тільки їжа потрапить в мій рот, то зупинитись буде дуже складно. 

Несподівано я знову почув чарівний  голос жовтої зозулі, який суворо нагадував, що надкушувати - не можна!!!  Я й далі вагався і не міг визначитися з найкращою. І коли вже наче вибрав, то поруч мої очі знаходили ще кращу за неї  та це продовжувалось без кінця. 

Нарешті я таки вибрав якусь, як мені здалось, найбільшу, найчервонішу і найсолодшу ягідку, бо вже просто втомився та був  надзвичайно голодний, а живіт бурчав та не давав мені спокою. А час підганяв так голосно, що мені здавалось, ніби найбільший годинник світу поселився у моїй голові і цокав..., цокав без кінця.