Сонько

Сонячного теплого ранку по лісовій стежині, весело підстрибуючи, чимчикував їжачок Сонько. Прозвали його так лісові жителі за ліниву вдачу і постійне бажання десь заникатись під кущиком чи деревцем і, голосно похрапуючи, проспати майже цілісінький день.

Сонько любив бити байдики, ніжитись на сонечку, підставляючи йому то свої гострі голочки, то рожевого животика, а якщо вже кудись ішов, то повільно перебирав своїми короткими лапами, ловлячи гав. 

Він ніколи й нікуди не поспішав. Обігнати його - не складало жодних зусиль. Одним словом  - лінивець і сонько. Але сьогодні у нашого їжачка був, на диво, бадьорий та веселий настрій, тому ішов він весело та швидко, майже біг, радісно посміхаючись всім деревам і квітам, метеликам і комахам, сонечку і пташкам, усім, хто зустрічався на його шляху. 

На це, звичайно ж, була причина. Сонько дізнався дещо дуже цікаве, тому поспішав туди чимдуж. Сьогодні після смачного сніданку їжачок, як завжди, зручненько примостився під деревом біля своєї нірки, смачно позіхнув і невдовзі засопів в глибокому сні. 

Сонячне проміння лоскотало його гострі колючки, рожеві лапки, гостру мордочку, чорний ніс, ніби казало:«Вставай Сонько, не лінуйся, поглянь, який чудовий день, скільки гарних справ можна зробити!»

Та Сонько не зважав. Він солодко спав, злегка потягуючись у млосному задоволенні. Була у Сонька мрія: як би зробити так, щоб нічого не робити, а їжа сама з'являлась звідкілясь та сама ж залітала до рота, щоб сусіди не докучали своїми зауваженнями та правилами, встановленими невідомо ким: що треба робити та коли, що можна і не можна. 

Йому хотілось тиші, солодко спати та смачно поїсти. «Не чіпайте мене, я сам знаю, що мені робити, відчепіться, зараз, потім…», – такою була реакція їжачка на зауваження, які йому регулярно робили через його постійне ледарство, а він злився і робив всім назло. І все б так і залишалось й надалі, якби не сон.

Сни Сонькові не снились, але не сьогодні. Він солодко спав і бачив сон вперше в житті, чи просто не пам'ятав попередніх.

 А зараз все було так чітко, як наяву: жовта зозуля несподівано сіла на сусідній пеньок. Її яскраве пір'я заграло в сонячних променях. Вона різко повернула голову в бік їжачка і чи то пошепки, чи то відлунням голосним заговорила:«Сонько, якщо ти хочеш, щоб здійснилось твоє бажання, тоді шукай мене сьогодні опівдні на лісовій галявині. Я покажу тобі твоє майбутнє.  Але поспішай, у тебе небагато часу…, небагато часу…, небагато часу…, часу…, часу…»

Їжачок аж здригнувся й прокинувся. Не зовсім розумів: де він, і що сталося. Хвилина…, дві…, а в голові ще й досі звучали слова: «Небагато часу…, часу…, часу…»

 Раптом він стрепенувся і зрадів:«Ось воно!!!! Все може статися, треба тільки не запізнитись… Головне - не запізнитись...» Це він чудово пам'ятав.

Та непередбачувано радість Сонька була затьмарена несподіваною зустріччю. Поперек стежки поволі пересувався рудий слимак Рудик, залишаючи за собою тягучий слизький слід. Саме об нього спіткнувся Сонько і послизнувся.  Лапи роз'їхались в різні боки, і їжачок плюхнувся на пузо.

- Хай тобі грець, - вилаявся Сонько. - Ти чого лазиш поперек стежки, повзеш, як черепаха, та ще й залишаєш свій клейстер? Не бачиш, я поспішаю ?

- Відколи це ти носишся, як очманілий? Ще недавно сам плентався, як сонна муха. Теж мені - цабе велике. Спішиш, то обійди, не трамвай, - відрубав Рудик і поволі, ніби нічого не сталося, поліз собі далі. Не було у нього ні бажання, ні настрою вести цю перепалку з Соньком. А Сонько, як відомо, поспішав. Тож якось, зусиллям волі, зібрався докупи, обтер слизькі лапи об траву обабіч і поспішив чимдуж до лісової галявини. Захеканий і весь мокрий їжачок прибіг на галявину якраз рівно опівдні, коли сонце було вже в зеніті. 

Воно так засліпило Сонька, що той перечепився через колоду, добре луснувся об неї головою, а коли отямився та відкрив очі, то побачив дивну картину: вздовж вузької стежки й справа і зліва ніжились на сонечку сила-силенна схожих на нього їжаків. Але всі вони були товсті, огрядні, деякі дуже огрядні, спали, хропли, сопіли, відкривали роти, до яких залітала різноманітна їжа, яка просто висіла в повітрі.

 На місці тої, що тільки но з'їли, нізвідки з’являлась нова, і так - без кінця. Сонько просувався стежкою вглиб галявини, а картина не змінювалась, а їжаки ставали все грубші та більші. Сонькові здавалось, що вони ростуть у нього на очах і ось-ось проковтнуть і його самого.

- Що це таке, я ж не про це мріяв, я не цього хотів.  Я тільки не хотів нічого робити, а лише солодко спати та смачно їсти, і щоб їжа з'являлась сама нізвідки, але те, що я бачу, це не моє бажання. Мені аж страшно. Вони надто величезні та ніби ростуть на очах, - вигукнув в розпачі їжачок.

- То ти ще хочеш цього…, хочеш цього…, цього…, цього…? - почувся знайомий чи то шепіт, чи то голосне відлуння, і на галявині з'явилась жовта зозуля. Пір'я її ніби купалося в сонячних променях, переливалось і мерехтіло, а погляд був строгий і загадковий.

- Ні, я не хочу цього, не хочу…, не хочу…, не хочу…,- заволав Сонько з переляку. - Я все зрозумів…, зрозумів…, зумів…, зумів…, - понеслось галявиною.
- Тоді повертайся…, вертайся…, вертайся… і пам'ятай…, ай…, ай…, ай…, - почулось у відповідь і жовта зозуля зникла, а Сонько розплющив свої великі очі, почухав потилицю і важко зітхнув.

-А ну його, не буду лінуватись. Хіба що трішки, ну добре, зовсім трішки,  тільки стілечки,  зовсім чуть-чуть інколи поніжусь на сонечку, а так  - нічичирк, можна???- запитав їжачок жовту зозулю, яка хоч і зникла з галявини, та твердо засіла в його голові. Та ствердно кивнула головою і він почув вже звичне для: