Еммі і загублені речі

Еммі дуже не любила губити важливе.
Не те щоб вона любила губити неважливе — ні, такого теж не любила. Але важливе було особливо прикро. Бо неважливе ще можна було забути, махнути рукою і сказати: — Та ну його.
А важливе — ні.
Воно чомусь завжди мало звичку зникати саме тоді, коли було потрібне найбільше.
От як цього ранку.
Еммі шукала свій маленький зелений камінчик.
Він був гладенький, теплий на дотик і трохи блищав, якщо покрутити його під лампою. Насправді це був звичайнісінький камінець, але для Еммі — зовсім ні. Вона знайшла його одного дня біля калюжі після дощу, коли була трохи сумна, і чомусь саме тоді він здався їй схожим на маленький шматочок спокою.
Відтоді камінчик жив у кишені її куртки, іноді переїжджав у сукню, іноді в рюкзак, а іноді — просто в долоню, якщо день був якийсь не такий.
І от тепер він зник.
Еммі перевірила праву кишеню. Потім ліву. Потім обидві ще раз, на той випадок, якщо камінчик передумав.
Вона зазирнула в рюкзак.
Під стіл.
Під ліжко.
У коробку з олівцями.
У кошик із шкарпетками.
Учорашню кофту.
Під подушку.
Навіть у холодильник.
Бо одного разу вона вже знаходила там ложку, а це означало, що в цьому домі трапитися могло що завгодно.
Але камінчика не було.
Еммі сіла просто посеред кімнати, обійняла коліна й сердито насупилася.
— Ну чому? — буркнула вона. — Чому хороші й потрібні речі взагалі губляться?
Кімната, звісно, нічого не відповіла.
Тільки десь у кутку дуже тихо дзенькнуло.
Еммі підняла голову.
Дзень.
Ніби хтось крихітний торкнувся ложечкою краєчка чашки.
Вона озирнулася.
Дзень.
Звук долинав з-під старої шафи.
Еммі повільно підповзла ближче й зазирнула в темряву.
Спершу вона нічого не побачила.
А потім помітила два дуже маленькі оченята.
Вони дивилися на неї з пилу.
Точніше, з клубочка пилу.
Точніше, з клубочка пилу, у якого були оченята, тоненькі ручки й на голові крихітний ґудзик, наче капелюшок.
Еммі кліпнула.
Клубочок кліпнув теж.
— Ти хто? — пошепки спитала Еммі.
— Я? — дуже тоненьким голосом озвався клубочок. — Я Пухтик. Молодший збирач загубленого. Тимчасово третій помічник чергового по речах.
Еммі кілька секунд мовчала.
— Ага, — сказала вона, хоча нічого не зрозуміла.
Клубочок зітхнув.
— Я так і знав, що доведеться пояснювати з самого початку.
Він виліз з-під шафи, обтрусився і став трохи схожий на маленьку сіру сливку з ніжками.
— У тебе, між іншим, загубився камінчик, — сказав він діловито.
— Я знаю! — вигукнула Еммі. — Саме тому я й засмучена!
— Так, але ти не знаєш, чому він загубився, — важливо відповів Пухтик. — А це зовсім інша справа.
Еммі примружилась.
— А є різниця?
— Ще й яка! — Пухтик навіть підскочив. — Люди завжди думають, що речі просто губляться. А вони не просто губляться. Вони… ммм… переходять.
— Куди?
Пухтик озирнувся, ніби перевіряв, чи їх ніхто не підслуховує.
Потім нахилився ближче і прошепотів:
— У Світ Загублених Речей.
Еммі розплющила очі.
— Та ну.
— Не «та ну», а дуже навіть «ого», — образився Пухтик. — І якщо хочеш, я можу тебе туди провести.
— А мій камінчик там?
— Можливо, — сказав Пухтик. — Але одразу попереджаю: у цьому світі не всі речі чекають, щоб їх просто забрали назад.
— Це ще чому?
Пухтик глянув на неї дуже серйозно.
— Бо деякі речі губляться не випадково.
Еммі замовкла.
Їй це зовсім не сподобалося.
— Я не хочу, щоб мій камінчик губився не випадково, — тихо сказала вона.
— Тоді треба з’ясувати правду, — відповів Пухтик. — Ходімо.
Він підбіг до шафи й легенько постукав по плінтусу тричі: тук-тук… тук.
І тут сталося щось зовсім дивне.
Тінь під шафою раптом стала глибшою.
Ніби це вже була не просто тінь, а вузенький темний хід, який щойно прокинувся.
Звідти потягло пилом, старими ґудзиками, трохи мандариновою шкіркою, загубленими ранками й чимось ще — таким, що неможливо назвати, але дуже легко впізнати.
Запахом речей, які десь були, а потім раптом перестали бути тут.
Пухтик обернувся до Еммі.
— Ну що? Не боїшся?
Еммі подивилася на темний хід.
Потім згадала свій камінчик.
І кивнула.
— Боюся, — чесно сказала вона. — Але все одно піду.
— Це правильний спосіб хоробрості, — поважно мовив Пухтик.
І вони полізли під шафу.
Спочатку Еммі здалося, що вона просто лізе крізь пил і темряву.
А потім раптом опинилася зовсім не під шафою.
Вона стояла посеред величезного дивного світу, де все було трохи перекошене, трохи сяюче й зовсім не схоже на звичайний порядок речей.
Ліворуч тягнувся Провулок Самотніх Шкарпеток.
На мотузках там гойдалися сотні одиноких шкарпеток — у смужку, в ромбики, з качечками, з дірочками на пальцях і навіть одна дуже горда шкарпетка з блискучою зіркою на п’яті.
Праворуч блищало Озеро Зниклих Шпильок, таке сріблясте, що аж очі мружилися.
Далі виднівся Пагорб Ключів, які “щойно тут були”.
А попереду шумів Ліс Одиноких Рукавичок.
На деревах там замість листя висіли рукавички: пухнасті, вовняні, дитячі, дорослі, червоні, сині, смугасті й одна дуже сувора чорна рукавичка, яка, здається, не любила знайомств.
Еммі повільно роззирнулася.
— Нічого собі…
— Ага, — сказав Пухтик так, ніби сам це все вигадав. — Тут опиняється все, що люди загубили, забули, недогледіли, кинули не туди або поклали «щоб не загубити», а потім, як водиться, загубили остаточно.
— І всі речі тут живуть?
— Деякі чекають. Деякі ображаються. Деякі відпочивають. А деякі взагалі не хочуть повертатися.
— Як це — не хочуть?
Пухтик знизав плечима.
— А от так. У речей, між іншим, теж є почуття.
Еммі хотіла щось відповісти, але тут просто перед нею на доріжку викотився ґудзик.
Кругленький, золотавий і дуже серйозний на вигляд.
— Стійте, — сказав він. — Для проходу потрібна відповідь.
— Яка ще відповідь? — здивувалась Еммі.
Ґудзик підкотився ближче.
— На дуже важливе питання: чому люди гублять речі?
Еммі розгубилася.
— Бо… не дивляться?
— Слабенько, — сказав ґудзик.
— Бо… безлад?
— Частково.
— Бо… неуважні?
Ґудзик похитався з боку в бік.
— Не зовсім.
Пухтик шепнув:
— Тут не люблять простих відповідей.
Ґудзик прокашлявся.
— Тоді слухай уважно. Перша правда така:
речі часто губляться від поспіху.
Він підстрибнув і сів рівненько посеред доріжки.
— Люди біжать швидше, ніж встигає їхня увага. Руки вже поклали щось кудись, а очі цього навіть не помітили. От і все. Річ не встигає за людиною — і відстає.
Еммі задумалася.
І справді.
Учора вона поспішала. Дуже.
Вона одночасно шукала светр, відповідала щось мамі, думала про малюнок, який не домалювала, і ще намагалася не забути взяти яблуко.
Можливо, саме тоді камінчик і зник.
— То це не тому, що я нечупара? — тихо спитала вона.
Ґудзик пом’якшав.
— Ні. Іноді це просто означає, що в тебе був надто квапливий день.
Еммі аж трохи легше стало дихати.
Ґудзик відкотівся вбік і сказав:
— Можете йти далі.
Доріжка повела їх до невеликого містка, перекинутого через щось схоже на струмок із блискіток, шпильок і невидимок.
На містку сиділа маленька срібна шпилька.
Дуже тоненька, дуже рівна й на диво сумна.
— Ви не бачили мій камінчик? — одразу запитала Еммі.
— Може, й бачила, — відповіла шпилька. — Але спершу ти маєш почути другу правду.
Еммі вже зрозуміла, що у цьому дивному світі без правд нікуди.
— Добре, — слухняно сказала вона.
Шпилька глянула кудись у блискучий струмок.
— Речі губляться, коли в голові забагато думок.
Еммі нахилилася ближче.
— Що це означає?
— Це означає, — тихо сказала шпилька, — що іноді людина кладе річ на полицю, але насправді в цей момент думає зовсім не про полицю. Вона думає про щось, що її тривожить. Або засмучує. Або лякає. І руки ніби працюють, а увага — ні.
Еммі мовчала.
Шпилька продовжила:
— Так часто губляться не лише речі. Іноді так губиться спокій. І сміх. І бажання гратися. І навіть хороший настрій.
Пухтик тихо кивнув, наче чув це вже не вперше.
Еммі опустила очі.
Вона згадала, як кілька днів тому сиділа біля вікна і хвилювалася через одну розмову, яка ніяк не виходила з голови. Тоді вона довго крутила камінчик у руках. А потім, мабуть, кудись поклала.
І навіть не помітила.
— Тобто… речі губляться, коли людині тривожно? — спитала вона.
— Часто так, — відповіла шпилька. — Не завжди. Але часто.
Еммі повільно кивнула.
— Це теж не дуже приємна правда, — сказала вона.
— Зате чесна, — відповіла шпилька.
І відсунулася, даючи їм пройти.
Вони йшли далі довго-довго.
Повз коробочки без кришечок.
Повз олівці, які колись були «ось тут».
Повз сережки без пари.
Повз записочки, які так і не дійшли до адресатів.
Поки нарешті не вийшли на тиху галявину.
Посеред неї стояла маленька лавочка, а на лавочці лежала стара блакитна стрічка.
Вона була трохи пом’ята, трохи вицвіла, але все одно дуже гарна.
— О, — сказав Пухтик пошепки. — Зараз буде третя правда.
Еммі підійшла ближче.
Стрічка ворухнулася й лагідно усміхнулася.
— Ти шукаєш своє? — спитала вона.
— Так, — сказала Еммі. — Мій зелений камінчик.
Стрічка кивнула.
— Я його бачила. Але спершу тобі треба дізнатися дещо найважливіше.
Еммі вже трохи втомилася від важливого, але все ж слухала.
Стрічка м’яко сказала:
— Деякі речі губляться, бо їхній час уже минув.
Еммі одразу насупилася.
— Це неправда! Я не хотіла, щоб мій камінчик ішов!
— Я знаю, — лагідно відповіла стрічка. — І не все, що губиться, повинно зникнути назавжди. Але іноді річ була потрібна нам у якийсь певний час. А потім ми трохи змінюємося. І вона тихенько відходить убік.
— Але ж я його люблю…
— Можна любити річ, навіть якщо вона вже виконала свою маленьку роботу, — сказала стрічка. — Я колись жила в косі дівчинки, яка без мене не виходила з дому. А потім вона навчилася сама бути гарною і сміливою. І я більше не була їй так потрібна.
Еммі мовчала.
Їй раптом стало якось щемко.
Бо вона раптом зрозуміла: справа була не лише в камінчику.
Той камінчик справді допомагав їй у дні, коли вона хвилювалася.
Коли їй хотілося тримати в руці щось маленьке, надійне й мовчазне.
Але останнім часом вона й сама стала трохи інакшою.
Трохи сміливішою.
Трохи спокійнішою.
Трохи міцнішою всередині.
І, може, камінчик це теж помітив.
— То він… пішов? — ледве чутно спитала Еммі.
Стрічка усміхнулась.
— Не поспішай сумувати. Не всі речі, які виконали свою місію, зникають назавжди. Деякі просто хочуть, щоб їх знаходили вже по-новому.
І стрічка легенько махнула кінчиком у бік старого ліхтаря, що стояв на краю галявини.
— Заглянь туди.
Еммі підійшла до ліхтаря.
Усередині, на маленькій круглій поличці, лежав її зелений камінчик.
Той самий.
Гладенький.
Теплий.
Трохи блискучий.
Наче весь цей час чекав.
— Ой! — тільки й вихопилося в Еммі.
Вона схопила його в долоню й міцно стиснула.
Камінчик був справжній.
Її.
Рідний.
І все ж — ніби трохи новий.
— Ти мене покинув? — пошепки спитала Еммі.
Камінчик, звісно, не відповів.
Але чомусь їй здалося, що він зовсім нікого не покидав.
Просто хотів, щоб вона дещо зрозуміла.
Пухтик підійшов ближче.
— Ну що, знайшла?
Еммі кивнула.
— Так.
— І що тепер думаєш?
Еммі подивилася на свій камінчик, потім на Пухтика, на стрічку, на тиху галявину, на весь цей дивний світ, повний загубленого й чекання.
І тихо сказала:
— Думаю… люди гублять речі не тому, що їм байдуже.
— А тому? — підказав Пухтик.
Еммі задумалась.
— А тому, що вони поспішають. Хвилюються. Думають одразу про сто всього. І ще… ростуть.
Пухтик усміхнувся.
— О. А ти швидко вчишся.
— І ще, — додала Еммі, стискаючи камінчик, — іноді річ губиться не для того, щоб зникнути, а для того, щоб її помітили по-справжньому.
Пухтик навіть зняв свій ґудзиковий капелюшок.
— Оце вже дуже гарна думка.
Додому вони повернулися тим самим шляхом — через тінь під шафою.
І вже за мить Еммі знову сиділа на підлозі у своїй кімнаті.
Ніби нічого й не сталося.
Тільки в долоні лежав зелений камінчик.
І під шафою тепер було зовсім тихо.
Лише маленька грудочка пилу лежала біля плінтуса так, наче завжди там і була.
Еммі всміхнулася.
Того ж вечора вона взяла маленьку коробочку й наклеїла на неї напис:
«Для знайденого і важливого»
Туди вона поклала:
зелений камінчик,
блискучу ґудзичку,
сухий листочок у формі сердечка,
стару записочку,
і маленький папірець, на якому написала:
«Не загубити в собі:
спокій,
сміливість,
уважність,
радість.»
А перед сном Еммі ще довго думала про одну дуже дивну й хорошу річ:
що, можливо, у світі немає нічого зовсім-зовсім пропалого.
Є лише те, що тимчасово десь чекає,
щоб його знайшли,
згадали
або зрозуміли.