52.2

З-за горизонту  прослизнув перший промінь світанку,  і над  травою  запінилася  легка димка.

Юля  завмерла на мить, вражена чимось раптовим, а потім почула  коняче іржання – дзвінке і уривчасте.

У неї навіть дух перехопило. Полем мчав   сріблястої масті  кінь. Його  грива  майоріла  за вітром.

– Філін… – прошепотіла Юля,  замерзаючи від  жаху, від щастя.

– Філін! – крикнула вона, порушуючи  дрімотну  тишу  димлячого поля, і  з усіх ніг кинулася назустріч. 

Вони зупинилися один навпроти одного. Філін пирхнув і втупився  теплими ніздрями  в її долоні.

Юля притулилася чолом до його  твердого чола, обхопила руками  його шию  і заплакала.

– Можливо, це трохи притупить твій біль, –  пролунав поруч голос Ібергарда.

– Але як? – прошепотіла Юля.

– У мене  ж залишилося кілька волосин з його гриви…

Вони повільно попрямували у бік світанку.

Філін пішов за ними,  раз у раз легенько прикушуючи Юлине  плече, а потім знову заіржав, здибився і помчав по траві нестримним галопом.

– Не  хвилюйся, – сказав Ібергард, –  Про нього подбають.   

Вони повернулися в кімнату, в якій все почалося.

Юля зняла куртку,  кинула її на крісло біля вікна.  

Вона  почувалася дуже ніяково в цьому одязі, який нагадував їй про те, чого вже ніколи не буде.

– І коли я стану твоєю дружиною? – тихо запитала Юля.

У неї  почала крутитися голова від усіх цих подій.

– Ти вже моя дружина, – Ібергард доторкнувся до кільця на її пальці, – залишилося тільки провести тебе  шляхом  магії.

– Як?

–  Так як і я  його проходив: вода, вогонь, земля, повітря…  

–  Тобто померти чотири рази? – уточнила Юля.

– Я буду поруч з тобою, тому що кожне з посвячень має завершитися нашою близькістю.  Сьогодні. Або завтра... Ти  сама скажеш, коли будеш готова...

– Можу я трохи побути наодинці?  – тихо, немов вибачаючись, запитала Юля.

Ібергард кивнув.

– Я повернуся, тільки-но   вимовиш моє ім'я...

Юля  ходила туди-сюди по кімнаті, потім пішла у ванну. 

Зняла одяг,  забралася  у басейн,  встала під теплі, смарагдові  струмені водоспаду.

Кілька хвилин вона згадувала, перебирала в пам'яті все своє коротке життя. Згадала матір. Вона її три роки не бачила... І зовсім забула... Може, Макс здогадається знайти в речах бабусі її телефон і подзвонити?

А більше своїй матері Юля нічого не винна...

Серце билося дуже повільно,  але  так голосно, що перекривало  шепіт води, яка  лагідно  омивала її тіло.

– Один... два...  три, – Юля відраховувала  удари, – десять... Ібергарде! – прошепотіла вона,  тремтячи від хвилювання.

Очі не відкривала, тільки відчула, що він  поруч.

– Я готова...

– Тому ти плачеш? – запитав він, схиляючись до її обличчя, залитого  струменями води і сліз.

–  Ні. Мені так легше відпустити минуле. Сльози пройдуть, – Юля відкрила очі, її погляд затуманився, –   Я  прагнула залишитися  з тобою таким, яким ти був там, у моєму світі. Ти ж відчував це, так?

– Відчував.

–  Тоді чому мені так страшно поруч з тобою справжнім? –  Юля  обхопила руками його плечі, легенько потягнула його ще ближче до себе, грудьми відчула  твердість його  грудей і  затремтіла, – Чи  це тому, що  я більше нічого не можу тобі дати?

Ібергард  відкинув назад  її  мокре волосся, відкриваючи повністю   її обличчя,  по якому пробігали хиткі тіні.

– То ти готова?

Юля кивнула.

Ібергард  провів рукою по стіні, і розчинилася безодня. 

Величезна ураганна хвиля вирвалася звідти прямо на них, накрила,  закрутила виром.

Юля   міцно заплющила очі, перестала дихати.  Долоні  Ібергарда разом із потоками води  струменіли  по її тілу. 

Ставало дедалі важче,  первісний страх  наповнював  душу.

– Не бійся, не бійся нічого…  

Мелодійний голос  заспокоював, пестив, огортав… 

І Юля здалася.  І глибоко вдихнула.

Вода  хлинула  в горло, залила груди холодом і    спалахом пронизливого  болю. 

Біль тривав  якусь  мить… А потім вода  заповнила її без залишку,   дала їй нову  суть,  замінила людську природу  на іншу –  більш древню і   сильну.

Юля відкрила очі і притиснулася до  Ібергарда всім тілом.

Стихія води  текла  крізь їх сплетені тіла, як крізь одне ціле, нерозривне.