Розділ 52.1

Ібергард відчинив двері.

Опинившись всередині,   Юля побачила  те саме  ліжко, під яким ховалася.

– А чия це, взагалі,  кімната? 

–   Нічия. Просто вхід у лабіринт.

–  То ми  йдемо в лабіринт?

–  Потрібно перетнути ще одну грань.

– А я думала, буде свято, –  Юля нерішуче посміхнулася, – ну… з приводу  нашого весілля.

Темна сорочка так і лежала, кинута на лаві, а вода в басейні плескалася,  падала вниз,  плюхаючи   на  стіни смарагдові відблиски.

– Буде. Після того, як ти станеш моєю і отримаєш силу, – відповів Ібергард, легенько торкаючись пальцями її губ.

Юля  глибоко зітхнула.

– Не  впевнена, чи зможу зараз.  У мене щойно... і бабуля  померла, і все...  Звичайно, це повна дурня… Вибач.

–  Не вибачайся. У  нас  скільки завгодно  часу.

Юля  притулилася чолом  до його плеча, поцілувала. 

Почуття  страшної провини  стискало    її серце. 

Хіба вона  має право стати щасливою, ось так просто переступивши через смерть? Стати щасливою, коли бабуля  ще десь там, в морзі?  А Макс божеволіє від горя?  

Хіба це не зрада?

Ібергард бачив  всі її думки, але мовчав. Краще, якщо людські емоції перегорять самі по собі.

Вони спустилися сходами і вийшли в передпокій лабіринту.

– А ця  Гайні? Вона  справді  померла? – запитала Юля.

– Померла. А назавжди чи ні – тобі вирішувати. До речі,  вона  прапрапраправнучка  цариці Дакки.  Ось така багатовікова образа… Мабуть, на все є причини. 

Юля замислилася на мить.

– А  другий? 

– Горон?

Ібергард дістав  з піхов  кинджал і встромив його в стіну.

– Нехай  кілька сотень  років   поблукає лабіринтом у пошуках виходу. Чи  як? – він красномовно поглянув  на Юлю.

Та все зрозуміла.

– Чи захочу я помститися? – тихо запитала вона, – Поки не знаю…

Тріщини від кинджала, звиваючись, побігли по каменю, і стіна зникла.

– Іди! – Ібергард вказав вперед.

– Одна?

– Так. 

– А ти?

– Я почекаю. Іди сміливо…

Поле. Те саме, яке Юля вже бачила – нічне,  вкрите напівпрозорим серпанком. І дерев'яний  вказівник, немов навіки врослий в землю.

І постать поруч з ним – темна, нерухома.

– Що ж, –  промовила  Явуа, – Якщо все закінчилося саме так, то це і є    правильне завершення.

І   подивилась на Юлю пронизливо, насмішкуваато.

– Вам не до вподоби, що я жива і  залишилася  поруч   з Ібергардом? – запитала Юля.

–  Моя думка належить тільки мені, – Явуа посміхнулася одними губами, – Ось візьми… подарунок   на  весілля.  Я багато століть зберігала для  тієї, єдиної...

Явуа простягнула Юлі кільце: сріблясто-чорне, тонке,  на  якому ледь проглядалися якісь письмена.

– Срібло? – запитала Юля.

–  Найчистіша магія. Одягни.

Ледь  холодний обідок торкнувся шкіри, як  написи  спалахнули синюватим вогнем.

–  І що тут написано? 

– Ібергард навчить тебе цій мові… Він навчить тебе всьому, що повинна вміти  та,  яка  проведе  вічність поруч з ним.

Юля здригнулася.

На мить їй здалося, що все це  якась насмішка: адже  вона занадто  маленька і жалюгідна, занадто нещасна, та й взагалі – вічність це,  якось,  дуже  невизначено.

Що вона буде робити цілу вічність? 

Явуа  знову посміхнулася, повернулася і пішла геть.

– І все? – здивовано    запитала   їй услід Юля, але хранителька  розчинилася в повітрі,  наче  чорний дим.

Юля невпевнено обернулася назад.