51.2

Саме на це Явуа і розраховувала. То  була не жорстокість,  а вимушена необхідність. 

Явуа  мислить як хранителька, а хранителі ніколи не  беруть до уваги  людські емоції, переживання, співчуття...

Але сталося те, що сталося. 

Напевно, він скаже їй про це пізніше, коли  Юля  до кінця усвідомить світ, в якому їй доведеться провести вічність.

Прокинувшись у своєму замку, Ібергард  пам'ятав все, що з ним  сталося  у світі людей.

Юля... Медальйон він їй дав, щоб захистити на шляху туди, а  кинджал  залишив, щоб вона  безперешкодно повернулася назад. До нього...

Він міг раніше  повернути собі цей кинджал, але тоді б вони більше не зустрілися.  Горон вбив  би не тільки її бабулю, але і Макса і     її саму. 

Ібергард  усвідомив  все  в  той  самий момент, коли Юля  зайшла до  ванної кімнати  і взяла в руки кинджал.  

Та, щоб  дівчина  змогла завершити  свій другий шлях до нього, він дозволив  подіям повторитися  з точністю –  випив   запропоноване Гайні вино, знаючи, що  в  нього  домішане  зілля.

Але, виходячи з кімнати, не  стримався  і обернувся, подивився на Юлю...

Юля похмуро мовчала. 

– А як же мої бажання? –  ледь вичавила вона, – Мене ж не запитали, чи  потрібно мені це все!

– Твої слова про те, що ти готова піти зі мною куди завгодно, я сприйняв серйозно, –  відповів  Ібергард, – тому й не став питати… 

Юля  почервоніла, опустила очі, кусаючи губи.

–  Ти занадто мало часу провів у світі людей. Іноді молоді дівчата говорять щось,  просто щоб вразити, –  сумно зітхнула вона, – але це не означає... загалом,  іноді слова бувають перебільшені...

– Тобто ти  сказала це просто так? Щоб мене вразити?

– Ні, але… Втім, яка тепер різниця?

Вони продовжували стояти перед входом до замку.

Ібергард нахилився, взяв її обличчя в долоні і підняв до себе.

– Я не збираюся   тебе квапити.  Але  та мить, коли ти мене пробудила, нехай і не з власної волі, змінила  і мою долю, і твою. Якби я не заснув, ми  б не зустрілися.  Я   спробував  виправити  все, що міг... Для тебе, для нас... І  тепер не уявляю свого життя без тебе...

Юля трохи відсунулася від його губ. 

На мить їй навіть захотілося, щоб він став колишнім –  з чорним, обвугленим обличчям – таким, до якого вона звикла. 

– Я  не збираюся тебе квапити, – м'яко повторив Ібергард  і  сам відсторонився.  

Юля, в шаленому пориві, обхопила його руками за шию, притягнула назад до себе.

– Ні! Ні! Пробач мені!  Пробач!

Він  доторкнувся губами до її  тремтячих губ.

– То ти згодна залишитися зі мною  до кінця усіх часів?

Вона кивнула, заворожено дивлячись в його очі, і сказала  з силою: 

– Згодна! У  цьому світі у мене крім тебе немає нікого, як у тому, людському,  у тебе була тільки я…

– Тільки тому?

–   Частково, – зітхнула Юля.

– Вже непогано, – Ібергард посміхнувся, –  Але тоді ми  почнемо все спочатку. Ходімо…

І вони увійшли у відкриті ворота замку.

Кам'яні, чорні  стіни тихо мерехтіли, немов вітаючи свою нову господиню.

Юлі навіть дивно було йти ось так вільно, не ховаючись, не побоюючись, що її  застануть...

– Мені тільки дуже прикро, що я бабусю не змогла поховати…

Але в цьому смутку вже не було страждань.

–  До речі, медальйон! – вигукнула Юля  і запустила руку у внутрішню кишеню.

Кишеня   виявилася порожньою. 

Юля  розгублено подивилася на Ібергарда.

– Медальйон залишився там, де побажав залишитися, –  відповів  він, – Можливо для твого друга він стане розрадою.  А тут у ньому більше немає потреби...