50.2

Юля,  відчувши дивний прилив сили, зашипіла наче  розлючена зміюка і, схопивши  камінь, що валявся біля стіни, щосили  почала гамселити   ним  Горона між лопаток, потім по  потилиці, аж поки той не обм’як.

– Максе! – пробурмотіла Юля,  пинаючи    Горона   ногою, намагаючись відштовхнути  якомога  далі. 

Горон  хотів вийти, але не  зміг – виявився замкненим в чужому тілі.    

– Ну ж бо,  прийди до тями! – Юля   гладила  Макса  по волоссю.

Він    з трудом розплющив очі.

– Юлько… 

– Зараз… Зараз викличу  швидку… Тобі допоможуть…

Вона підхопилася на ноги, гарячково обмацуючи кишені в пошуках телефону. 

Знайшла. Ледь дістала  його, як  перед очима все закачалося.

Юля схопилася за стіну, намагаючись утриматися на ногах. 

І тут   до неї дійшло: це не  голова крутиться, а стіна печери справді коливається,  каміння  стоншується, стає прозорим…

Так і застигла, стискаючи в руці мобільник, дивлячись  широко розплющеними, божевільними  очима.

По той бік стіни  стояв Ібергард.  Високий, красивий, живий...

Він  стояв  на  вершині скелі, під  сірим, похмурим небом і  навколо нього   кружляли, спалахуючи, кільця синюватого сяйва.

Ібергард  зробив крок  уперед і встав  на  самій межі.

Його обличчя  було зосередженим.  Він  пильно  дивився  на Юлю.

– Ібергарде...

– Ходімо,  – тихо сказав він, –  Вже час…

– Я... – Юля  відступила назад,  скута   якимось моторошним захопленням, –  Макс...

– З ним все буде добре, обіцяю. Але ти   повинна зробити  крок  через межу. Сюди, до мене...

– А якщо не зроблю? – запитала Юля.

Ібергард злегка похитав головою.

– Це не умова, не вимога,  це –  необхідність. У  світі  людей тебе більше немає…

Юля озирнулася на Макса. 

Той    підвівся на лікті і здивовано розглядав свої рани, які затягувалися прямо на очах…

Хаос теж бадьоро підхопився на лапи,  кинувся до  переходу, почав тертися  всім тілом об невидиму перешкоду і голосно муркотіти.

Ібергард  сумно посміхнувся. На жаль, кота він забрати з собою не міг.

Юля згадала  все, що їй довелося пережити. 

Згадала Філіна з каламутними мертвими очима і  вивернутою ногою, бабусю,  з восковим обличчям,  яка безпорадно    лежала  перед входом в   кухню.

Її серце страшно забилося, і в грудях спалахнуло щось нове, незнайоме, але  неймовірно хвилююче.

– Що робити з цим? – запитав Ібергард, вказуючи на Ніка, який    майже  прийшов до тями і   тільки  тихо стогнав,  дряпаючи  пальцами   кам’яну підлогу.

– Нехай живе...

– Нехай. Мені він не потрібен. Мені потрібен той, хто всередині нього... То що?

– Я піду з тобою, – відповіла Юля.

Здавалося, що кожна   клітина її тіла тремтить  від  жаху, від захоплення.

– Юлько! – крикнув Макс, підхоплюючись на ноги, кидаючись до неї, – Не  треба, чуєш!

Юля провела тремтячою долонею по його обличчю, по плечах.

– Не бійся за мене. І пообіцяй, що ти будеш жити, що ти будеш щасливий… Я люблю тебе, Макс, дуже люблю… Але не треба меня  вмовляти.  Це не до чого.. 

Макс нахилив голову, в його очах блиснули сльози.

– То обіцяєш стати щасливим? –  прошепотіла Юля.

– Я  спробую…

– І більше ніякої містики, Максе…

Юля потягнулася і поцілувала його  в куточок губ с цяточками запікшейся крові.

Він стиснув її  пальці.  

Юля вирвалася, кинулася до стіни і миттєво перестрибнула  на той бік, прямо у руки Ібергарда.. 

У неї не було сил на довгі прощання. У неї більше не було сил страждати.

Макс  невідривно дивився, як стіна знову стає  звичайною – щільною і кам'яною.

Хаос тихо вив і дряпав її кігтями.

– Максе? А що власне сталося?

Нік сидів на підлозі, обмацуючи голову. 

Він уже прийшов до тями, але абсолютно нічого не пам'ятав, лише здивовано  і перелякано дивився на закривавлений ніж, що лежав у  парі кроків від нього, на    свій закривавлений одяг.

Макс міцно заплющив очі, витер сльози і тільки після озирнувся,  огидно морщачись. 

Хоча, може, цей дурень, насправді не такий вже  і винний?

І тут  він побачив щось біля стіни.  Нагнувся і підняв медальйон.