Розділ 49.1

 – Тут! – Юля вказала пальцем праворуч.

Макс з'їхав з дороги і звернув  у зарості бузини.

Зупинився, заглушив мотор і сказав:

–  З  Ніком щось доведеться робити...

–  Доведеться. Але це вже  інша турбота...

Юля вискочила з машини.

– І що ми скажемо Пашці? Та  чи повірить він?

– Знаєш, мені  все одно. Ходімо!  Не повірить – йому гірше!

І  вона  потягнула Макса в ліс, до каменю. 

Ясний ранок якось різко потемнів, хмара  навіть не насунула, а  налетіла несподівано, немов з нізвідки, і повіяв вітер. Крони дерев захиталися, зашуміли.

– Сюди! – говорила Юля, поспішно тягнучи Макса за собою.

А потім  вона побігла. 

Рух давав  їй більше сили для того, щоб справлятися з горем. 

Юля бігла так,  ніби хотіла обігнати минуле, повернутися назад   і все виправити, переробити, переінакшити. 

Не піти до цього чортового каменю, попросити Макса, щоб він зачинив її, зв'язав, здав до лікарні...

Тільки все це навряд чи допоможе. 

Її воля була зламана, її змусили зробити те, що вона зробила. Їй просто вибору не залишили.

Юля бігла, розмазуючи по щоках сльози.  

Вона навіть не могла сказати, чого бажає більше –  повернути своє життя, чи повернути в своє життя Ібергарда.

– Та почекай ти, навіжена! –  говорив на бігу Макс, намагаючись від неї не відставати.

Він  все менше  впізнавав свою подругу. 

Начебто й  розумів, що це  та сама Юлька, але   її нова  ураганна енергія і чужа, шалена  сила   лякали  його. 

А якщо вона,  справді, одержима? І її словам не можна вірити? 

Ця думка на мить змусила Макса зупинитися, але потім він знову побіг. 

Нехай! Якою б вона не стала,  це – його Юлька, і він  залишиться  з нею до кінця! 

Ось і галявина з  мертвими, засохлими деревами. І камінь.

Земля  навколо  була рівною, незайманою: трава,  розсип дрібних жовтуватих  квітів. 

А над ними стурбовано пурхав   білий метелик, вибираючи,  приміряючись, на яку ж квітку  йому сісти. Але порив вітру  неминуче відносив метелика  вбік.

Юля впала  на коліна і почала люто рвати траву під каменем.

– Треба викопати…

– Кого викопати?

– Може, він все ще там,  внизу? – бурмотіла Юля,    впиваючись пальцями в суху землю.

Максу стало  недобре. 

Йому здавалося,  що грозова хмара опускається все нижче і нижче і зараз, того й дивись, сплющить їх, втопче в землю, поховає живцем.

Юля дістала кинджал  і встромила його в землю.

– Досить! – Макс смикнув її за руку: грубо, безцеремонно, аби  тільки вона прийшла до тями, – Припини, чуєш! А то я тебе зараз по щоках відхлестаю!

– Максе, та зрозумій же ти, нарешті! Я не можу піти, поки не з'ясую… Його зачарували, так, я бачила, але ж кинджала у них  не було,  отже не  було  і крові, і сили чотирьох стихій... – і вона ще лютіше почала копати землю, але вже кинджалом. 

Макс відчув себе на краю прірви.

– Ходімо звідси! Я не знаю, що там  під землею, і знати не бажаю, зрозуміла?

Він  скрутив її, ледь не силою потягнув за собою.

Чекав, що вона почне бити його, вириватися, але Юля несподівано заспокоїлася.

– Добре! Ми підемо звідси, але за однієї умови… 

– Якої? – запитав Макс, послаблюючи  захват.

– Спершу заглянемо  до печери. Мені  це  дуже потрібно. А після поїдемо. Назавжди…

– Домовилися!  

Нехай так! 

Потім він,  швидше за все,   покладе  її на кілька днів в якусь приватну клініку, щоб дівчинка добре відпочила. 

А сам в цей час займеться похоронами. А ще розбереться з Ніком...

Макс замислився. 

Звичайно, є  шанс, що Юлька щось наплутала або перебільшує. Щодо Ніка...  У будь-якому випадку, до справи треба підходити з ясним розумом і холодним серцем. Без нервів.

Десь далеко   безперервно гуркотів грім, що віщував зливу і грозу. 

Коли наблизилися до печери, почався дощ. Дрібний, сипучий, неприємний. 

– Ну ось,  прийшли, – нетерпляче промовив Макс.

Йому нестерпно захотілося якомога швидше все це закінчити.