47.2

– Відвези мене, будь ласка, додому... – попросила вона  зриваючимся голосом.

Олег побачив  її бліде обличчя і навіть сперечатися не став, хоча у нього  самого  малася  купа невідкладних справ.

– Поїхали.

Нічого страшного. Ну, витратить півгодини.  Добре ставлення –  набагато важливіше. 

Доїхали швидко. 

Юля весь час мовчала, вираз її обличчя був дивним, а очі якимись божевільними.

– Гей, ти як? –  запитав Олег,  все більше турбуючись.

Юля тільки байдуже знизала плечима.

Зупинилися  на стоянці недалеко від під'їзду.

– Ходімо,  проведу до квартири. –  сказав Олег.

Насправді, він  особисто хотів поговорити з  бабулею. 

Хотів переконати її, що з Юлею щось не так, що її слід якомога швидше показати психологу. Або психіатру.

Юля подзвонила у двері. 

Бабуля завжди відкривала швидко. Але цього разу ніхто не відкрив.

– Може, в магазин вийшла... – пробурмотіла  Юля і дістала ключі.

Ключи  застрибали в її  тремтячих пальцях,  впали на килимок біля дверей.

Олег зітхнув, підняв ключі  і сам відкрив двері.

Сутінки хлинули їм назустріч немов    нестримна хвиля,  –  задушливі, важкі.  

Всі штори були  щільно  запнуті.  

Пронизлива тиша, така, що вуха вивертало від неї,  панувала в квартирі.. 

Юля перековтнула. 

Навіть, коли бабуля йшла   кудись, квартира не залишалася настільки порожньою і  мертвою.

У Юлі  замерзло серце.   

Тупий біль  проткнув груди і  слизькою  змією обвився навколо її горла,  здавив, перекривши дихання...

– Та що ж... – тихо промовив Олег.

– Ба! –  прошепотіла  Юля, кидаючись до   жінки, яка нерухомо лежала на підлозі  в коридорі.

– Ба! – закричала вона  надривно, відчайдушно.

Олег  машинально  клацнув вимикачем, освітлюючи коридор м'яким, і  якимось  абсолютно недоречним світлом. 

Але одного побіжного погляду було достатньо, щоб зрозуміти – жінка мертва.

Олег дістав телефон.

– Ба, та що з тобою! – Юля продовжувала трясти її за плечі, гарячково гладила  по холодному, білому обличчю.

Викликавши швидку, Олег кілька секунд болісно морщився, слухаючи вказівки, які давав йому оператор.

Бідна дівчинка. Та за що ж їй таке горе? 

І тут же промайнула думка, що всі його   сподівання  накрилися мідним тазом. 

Тепер вже точно. Смерть  коня – біда. А от смерть   найближчої людини – трагедія. І від неї за кілька днів не оговтаєшся.

Олег підійшов і взяв  безвольну руку  жінки. Пощупав. 

– Ні, пульсу немає, – машинально відповів він, – ні, не дихає...

– Це обморок, просто обморок... – прошепотіла Юля, дивлячись  на нього широко розкритими,  пустими  очима.

– Швидка вже їде, – сказав їй Олег, –  Скоріше за все, серцевий напад…

– Серце? – глухо перепитала Юля, – У бабулі здорове серце…

– Юлю, послухай…

– Вона, напевно, від  нервів втратила свідомість, через мене…

Олег бачив – дівчина ще не до кінця розуміє, що сталося. Вона вірить – все можна виправити, повернути назад…

А що буде, коли вона усвідомить втрату? 

Треба Максу дзвонити. Ніхто крім Макса з цим не впорається.

Швидка приїхала незабаром.  Лікарі  кілька хвилин  намагалися реанімувати жінку. Для порядку…

Юля стояла, притиснувшись до стіни, і дивилася, не відриваючи погляду.

Нарешті один з лікарів похитав головою і  відключив апарат.

– Забираємо… – тихо сказав він.

І в ту мить  Юля раптом  усвідомила, що сталося. Вона  пронизливо, з надривом  завила  і кинулася геть, сама не розуміючи куди. 

Олег  утримав її. Вона  завила  ще голосніше, почала вириватися з нелюдською силою.